Глава 22 ангел та демон

Серафим розкрив свої гігантські крила, з яких у бік Кіри вилетіли сотні водяних снарядів. Замість того щоб просто завдати шкоди, вони миттєво скували ворога. Крила Серафима зійшлися, створюючи мале коло, яке прийняло форму оптичної лінзи. Вода заморозилася в кришталево чисту сітку, лінза сфокусувалася на Сонці — і з неї вирвався колосальний промінь концентрованого світла!

Цей промінь почав спалювати Кіру. Здавалося, таке чистове світло могло б легко розрізати планету, як гарячий ніж масло. На місці, де стояв Кіра, не залишилося нічого... але знову виник космічний розлом, з якого вийшов Чорна Чума. І так повторювалося тричі!

Після цієї каторги Кіра створює дзеркальний щит зі струпу, завдяки чому сонячний промінь відбивається вбік. Скориставшись моментальною сліпотою променя, Аква розрізає Кіру крилом на сотні дрібних шматків.

Проте й це не завдає Чумі смертельної шкоди. Але раптом перед Кірою постає картина, якої він аж ніяк не очікував: вся вода з велетенської планети починає повертатися туди, звідки прийшла.

А коли водяний кокон розвіявся, з нього вийшов Аква, який тепер виглядав як справжній Король Демонів: масивні роги, темні ангельські крила зі смертоносними шипами та величний плащ із дорогоцінними прикрасами.

Цей Демон миттєво опинився перед Кірою й торкнувся його грудей. За частку секунди вода у клітинах Кіри перетворилася на абсолютний розчинник — все, що було всередині тіла Чорної Чуми, миттєво розчинилося, і це тіло просто зникло!

Чорну Чуму в цей момент до смерті злякав погляд Акви: абсолютно порожній, позбавлений будь-якої злості чи кровожерливості.

В інвентарній свідомості Кіра вирішив не відроджуватися у відкритому космосі. Замість цього він матеріалізувався безпосередньо на землі Баратрону — адже під час попередньої атаки, пущеної під воду, йому вдалося заразити декількох  риб. Завдяки цьому він знову опинився на рідній планеті.

Аква, вирішивши, що битву остаточно закінчено, повернувся на скелястий острів. Він повернув свою звичайну форму, як раптом... його тіло наскрізь протикає багряне лезо Кіри.

І цього разу — прямо в душу!

— Нарешті ця битва закінчилася... — важко дихаючи, промовив Кіра.

— Видно, що так, — тихо усміхнувся Аква. — Проте я тебе розчарую: тобі не вдасться мене заразити. При найменшому пораненні моєї душі вона за короткий час просто повертається до свого істинного хазяїна... тобто до моєї сестри.

— Шкода, звісно... — зітхнув Кіра, але в його очах була щирість. — Але, Акво, я хочу сказати тобі... щире дякую за цю битву. Нарешті я відчув, що б'юся на рівних із кимось. У деяких моментах я справді думав: «Ось вона, моя смерть!».

— І тобі, Кіро, дякую за цю дивовижну битву, — спокійно відповів юнак.

— Чуєш, Акво... хочу тобі сказати, що під час бійки я закинув одну зі своїх атак глибоко вниз. Вона спустилася на глибину майже 12 000 кілометрів. Я планую спускатися ще глибше, бо відчув там ауру... таку, ніби там знаходиться сама смерть. Мене мучить цікавість, що або хто там.

Проте Аква його вже не чув. Його тіло перетворилося на прозору, чисту воду, яка тихо розтеклася по скелях…