Глава 16 світла пам'ять

Посеред коридору йде головний герой — увесь поранений, важко дихаючи:

— Прокляті кажани, атакують стаєю! Ледве врятувався... Довелося діставати буквально кожне лезо, щоб зменшити кількість сліпих зон, але ці тварюки все одно мене покусали.

Девід дістає з мішка цілюще зілля, випиває його й готується до наступної битви:

— Недарма це найважче підземелля. Після Клеймоносця я бився з живими обладунками, гігантськими зміями, а ось щойно — з кажанами. Боюся уявити, що мене чекає далі. Чорт, видно, недарма…

Перед ним з'явився силует гуманоїда, який стояв спиною — високий і настільки худий, що його можна було описати фразою «шкіра та кістки». Монстр повільно піднімається й повертається до нього обличчям.

— Фу, краще б не повертався...

На обличчі потвори застигла посмішка з гнилими зубами. Погляд виражав усе й одразу: він ніби одночасно дуже злякався, перестарався з наркотою й остаточно збожеволів. Монстр почав кульгаво, але впевнено наближатися, видаючи дивні й невиразні звуки: «ххі-ха-ха-хи-шк-хі-хии...». Та раптом чудовисько впало на землю, схопилося за горло, почало задихатися, намагаючись ухопити бодай краплю повітря, битися в конвульсіях, а з рота пішла піна. І так само раптово, як це почалося, усе й припинилося.

Девід вирішив не затягувати бій, тож кімнату миттєво заполонили знайомі бірюзові судини Течії Концентрації. Монстр підняв руку — і режим моментально вимкнувся.

— Що сталося? Я щойно чимось користувався... але чим? Не пам'ятаю. Тут щось нечисто. Розділення свідомості! Потрібно запустити клона, аби він дивився на все збоку, бо я не розумію, на що здатний цей гуманоїд.

На руці героя засяяв вогонь, який став надто великим, але за мить і він згас.

— А-а-а?.. Нащо я підняв руку?

Клон теж не розуміє, чому головний використовував вогонь, а зараз наче забув, як це робиться.

Монстр знову замахнувся, але з героєм ніби нічого не сталося. Клон знову заплутався й дав нагадування для основної свідомості, щоб той використав магію, але той ніяк не може, бо взагалі не знає, як це робиться.

Копія вже здогадалася: потвора здатна стирати пам'ять. Залишалося лише зрозуміти: чому вона не атакує?

Варто було поставити це запитання, як монстр знову змахнув рукою, проте наслідки виявилися куди страшнішими. Тіло Девіда почало сіпатися. Стало очевидно: основний розум забув, як дихати.

Легені миттєво здавило, а в грудях спалахнуло пекельне полум'я від браку кисню. Девід безпорадно роззявляв рота, але горло стало кам'яним — мозок просто не надсилав сигнал робити вдих. В очах темніло, скроні розривав дикий пульсуючий біль, а тіло охопила безконтрольна дика паніка.

Клон у паніці починає роздумувати:

— Чорт, він стер з пам'яті базу, яка робиться підсвідомо! Доведеться вже самому контролювати дихання. Як тільки в мозок повернеться кисень, потрібно нагадати головній свідомості: хай уже сподівається на свої характеристики та зброю, і хай допоможе мені з підтримкою його життєдіяльності, допоки монстр не помре!

Стан прийшов у норму. Вдих, видих... Не такі стабільні, але це краще, ніж задихатися.

— Гей, головний, виклич ще клонів! Мені самому важко підтримувати твою життєдіяльність!

— Добре... На, тримай друзів.

— Дякую. Дивись: монстр стер можливість користуватися магією, тому тобі залишається сподіватися на свої фізичні характеристики. Як мінімум, володіння мечем — це теж характеристика, яку він ніяк не збере. Але тобі краще діяти швидше, бо мана в тебе не нескінченна, хоч і витрачається потроху.

— Зрозумів!

Тварюка не розуміє, як людина досі жива, тому вже просто кидається в лобову атаку. Герой блокує її мечем зі словами:

— Давай покінчимо з цим якнайшвидше!

Він відштовхує руку монстра, правою рукою робить три кругові рухи й різко завдає випаду, ніби хоче проколоти: з наруча виходить лезо, яким він перерізає лікті потворі. Ззаду підлітає сюрикен, що розрубує сухожилля біля коліна ворога, від чого той падає, а Шинобу протикає йому голову.

Після цього всі спогади миттєво повертаються. Девід навіть запустив кілька вогняних куль, подякував клонам і вимкнув їх. Потрібно зрозуміти хоч як звати цього монстра.

— Ага, «Меморист»... Хах, іронічно.

Дізнавшись, з ким щойно бився, він рушив далі.

Через кілька годин ми бачимо головного героя, який, попиваючи чай, доходить до дев'ятого, передостаннього поверху. Герой заходить туди й дивується:

— Ліс? На дев'ятому поверсі — хащі, тихо й спокійно, тут навіть птахи співають... Що відбувається?

Попереду — стежка.

— Що ж, після битви з Мемористом я вже на кожному поверсі перед битвою залишав клона свідомості для підстраховки, і цей поверх не стане винятком. Що ж, підемо далі. А-а-а?.. Посеред стежки в повітрі якесь світло. Підійду-но я до нього.

Людина рушила й через короткий час відчула такий комфорт та спокій... Кенсей вирішив зупинитися, щоб краще роздивитися красу цього місця, але не міг — хоча чудово відчував напруження в м'язах, так ніби його ноги вже вирили яму, але він усе одно не зупинявся.

Відчувши, що щось тут не так, Шинобу підключився до клона й зміг бачити його очима. Картина, яка постала перед ним, була не з найприємніших: він, чорт забирай, падав у прірву глибиною приблизно 500 метрів!

Миттєво зреагувавши, Девід запустив сюрикен собі під ноги, аби більше не падати, і почав скакати, піднімаючись нагору. Угорі знаходився той самий вогонь, що й в ілюзії. Активувавши Течію Концентрації, головний герой відштовхнувся від свого сюрикена, підлетів до цього світла й розрубав його, після чого тим самим способом польоту, що й при битві з тролем, вибрався з прірви.

Діставшись до нового коридору й не розуміючи, що взагалі щойно було, він викликав Книгу Статусу, яка сповістила, що той монстр, якого тільки-но перемогли — це Маяк.

— Маяк, значить... Взагалі-то вони мають вказувати шлях далеко не до власної смерті. Чесно, це навіть битвою не назвати. А далі — ворота боса, тому, думаю, можна йти прямо зараз.