Глава 15 клейма та ярлики

Дорога до Кардану тривала тиждень, це було довго та нудно. Шлях був зачищений від монстрів, що мене здивувало, проте девід навіть цьому радий. Згадавши, що підземелля завалене, він купив порох в місті, довелося ще довгий час гуляти, аби знайти потрібне місце.

— Зараз рване. Кабум!

(Вибух)

Після вибуху Девід вийшов з укриття:

— Так, я знав, що це воно, правильне місце. Пора залізти в цю темряву.

Шинобу стрибнув у дуже велику та темну печеру, але як тільки його ноги торкнулися землі, на стінах засяяли вогні.

— Це точно підземелля, такі вогні притаманні тільки їм. Що ж, пора зустрітися з першим монстром. Якщо пам'ять мене не зраджує, то це підземелля має 10 поверхів — небагато, але зважаючи, що воно такої складності, яку не можна виміряти, а минулі цивілізації вирішили його просто завалити, чесно, ці факти мене навіть лякають.

І в цих роздумах головний герой ішов 20 хвилин, аж поки не зайшов у кімнату, посеред якої стояв білий силует, який наче глючив: біля нього постійно з'являлися такі частинки. Проте моторошним було те, що кожну секунду силует мінявся: спочатку людська жінка, потім ельф, демон, дворф, гном і так далі. Єдине, що не мінялося в цьому створінні — це чорна посмішка. Раптом монстр зірвався з місця на надзвуковій швидкості з однієї стіни на іншу. І тут він скочив у бік Кенсея, той не зреагував, як монстр його вже торкнувся.

— Що це було? Чому він мене не атакував, а просто торкнувся мого правого плеча?

Головний герой обернувся, та побачив що на нього дивиться цей силует з моторошною посмішкою, але раптом все потемніло. А на лівосу плечі Девіда з'явилося слово «винний».

— Що відбувається? Чорт, мене схопила якась рука.

Рука почала тягнути його вниз, потім за його стегно схопилася ще одна рука, і так той, хто схопив хлопця, почав підніматися. Поступово з'явився весь силует — це була людина з головою, від якої залишився тільки рот. Той почав говорити:

— Чому ти мене не врятував? За що ти дав богомолу вбити мене?

Тремтячим голосом, ледве як зібравшись, головний герой сказав:

— Я... я... я... Я не... Я просто не встиг.

— Чому ти не встиг?! — голосно сказав силует і вдарив Девіда, через що той відлетів на кілька метрів та впав на землю.

Намагаючись піднятися, хлопець побачив перед собою знайомі тіла:

— Люк?! Друзі?!

Трупи піднялися, а Люк взяв його за плече, і вони хором почали говорити:

— Чому нас, команду, вбив Лев, а ти сам з ним розібрався?

Раптом їх шкіра, потім м'язи почали плавитися, аж поки не залишились скелети, які продовжили:

— Чому ти дозволив нам стати частиною трона? Чому? Чому? Чому?

Головний герой не знає, що робити, що сказати. Ледве зібравшись, тремтячими руками хапає меч й таким же голосом говорить:

— В-в-ви не справжні, це все ілюзія.

Розрізав образи перед ним, але одразу після цього на іншому плечі з'явилося нове слово — «зрадник».

— Девіде! Девіде!

І ззаду його обійняв хтось:

— Лю... люба?

— Тату!

— Д-д-діти?

— Дідусю!

— Ян... ян... ян... янголятка?

Вся сім'я обійняла Девіда. Він в шоці дивиться на це, як раптом очі почорніли, а з них полялась смола. Вони раз за разом повторювали одну фразу:

— Чому ти нас покинув, невже ми тобі набридли?

— Н-н-ні, я вас не покидав, я помер. Пробачте, пробачте, пробачте, я справді за вами сумував, я справді хотів повернутися до вас. Чорт, чому саме ви? Така ілюзія надто жорстока!

Меч випав з рук героя. Ледве як зібравшись з думками, він його підняв, направив на рідню:

— Х-х-хоч ви і ілюзія, але вибачте мене.

Розрізавши й ці видіння, вже на голові випалилось нове слово — «невдаха».

До нього підходить невідомий чоловік, який швиряє та топче якусь книгу:

— Що це за лайно? Хто таке буде читати? Це настільки погано, що навіть п'ятирічна дитина напише краще!

Чоловік бере цю книгу, вдаряє героя нею по обличчю.

Прийшовши в себе, розгубленого героя ззаду хтось хапає за плече і суровим тоном говорить:

— Подивись на себе, ти ніхто, ти не зміг нічого добитися, ти досі не зміг забезпечити свою вагітну жінку, ти досі живеш в нашому домі, ану вимітайся!

— Тату? Мамо?

Раптом їх силуети зникли. Хтось схопив за шию та підняв Девіда:

— Ха-ха-ха, і ти серйозно погодився на парі? Подивись на себе, слабак, тобі ніщо не світить! Чи мені вбити цей цвях в твою свідомість, щоб ти це не забував?

Хлопця аж перемкнуло:

— Точно, свідомість! А ну-но секунду... Розділення!

В повітря пішов клон його розуму, але дивитися з місця цього клона він не зміг, тоді герой дав завдання цьому клону подивитися, що відбувається за межами ілюзії, та придумати рішення, як вибратися з неї.

Відлетівши, міні-Девід побачив щось дивне: тіло просто стояло на колінах, очі печальні, руки опущені, спина скручена, а біля нього просто стоїть монстр, який спокійно дивиться.

«Хм, видно, ця істота не нападає в звичному сенсі, тобто можна за неї не переживати, але що ж робити з ілюзією? Так, воно показує знайомі образи, які дуже болять головному мені, а ще воно все зв'язане з цими словами. А ще коли ми проявляли волю та починали боротися з цим — ставало тільки гірше. Хм... хм... хм, точно, я придумав: потрібно повернутися в тіло, аби вижити».

Клон зайшов назад в голову.

— Ха, серйозно, рішення настільки просте, ха-ха-ха! Єдине, що можу сказати: «Я вільний, я не зупинився, я завжди йду вперед, я завжди роблю наступний крок, навіть якщо його важко зробити, бо не можна зупинятися, я завжди роблю наступний крок, навіть якщо його важко зробити, не одразу виходить і він лякає. Знаєш, як не боятись? Треба стати вільним». Це слова з моєї улюбленої пісні. Я буду йти вперед, навіть якщо це важко, навіть якщо мене засуджують, навіть якщо страшно, тому що я вільний від ярликів суспільства, тому що ця ієрархія, репутація, булінг це те що мене не стосується. В минулому житті я це пізно зрозумів, але чомусь в цьому забув про таку просту істину!