Глава 4 похід у пітьму

— Так-так-так... В'ялене м'ясо та риба є, сушені плоди є, спальний мішок на місці. Ну що ж, ніби все підготував для походу в підземелля. Пора вирушати.

Шлях до входу простягався аж на 39 миль через дикі хащі. Дорога виявилася довгою та виснажливою, але мета була досягнута. Якщо пам'ять мене не підводить, за законами класичних ісекаїв підземелля діляться на рівні, і чим ближче ти підбираєшся до боса, тим сильнішими й небезпечнішими стають місцеві тварюки.

— Пора заходити... Так, і хто тут у нас на першому рівні? Віверни?!

Чорт забирай, чому вони на самому початку?! Їх тут п'ятеро — небагато, але для старту занадто. Слабке місце цих ящірок — крила, а точніше сухожилля біля їхньої основи.

Один короткий ривок, помах катани — раз! Два, три, чотири... Усі чотири віверни зі снопом іскор і крові валяться на кам'яну підлогу. Залишилося вбити останню.

Але що вона робить?..

Тварюка припадає до туш своїх убитих родичів і починає пожадливо пити їхню кров. Навколо її тіла спалахують сліпучі кульки світла, і весь зал заповнює біла завіса.

Вона еволюціонувала?! Мало того, що ящірка зросла в розмірах удвічі, її шкіра поглинула світло й стала вугільно-чорною, луска згрубіла до стану броні, а з пащі вириваються струмені полум'я.

Я швидким поглядом викликав книгу статусу. Книга підтвердила гіркі здогади: «Віверни здатні еволюціонувати до драконоподібних форм шляхом канібалізму».

— Чорт... І як ви пропонуєте мені з цим битися?!

Треба думати. Бити її по згрубілій шкурі немає жодного сенсу — меч просто затупиться. Потрібно атакувати вразливі зони: очі, рот або ніс. Але як дістатися до її голови? Використовувати це надто рано...

Бляха, вона атакує! Ухилятися від масивних ударів хвоста та вогняних спалахів не так важко завдяки витривалості й рефлексам, але якщо цей бій затягнеться, я просто помру від утоми.

Є ідея.

Девід почав різко рухатися зигзаги, збиваючи приціл монстра, і прицільно жбурляти важкі камені їй прямо в очі. Коли драконоподібна тварюка на мить втратила орієнтир, чоловік скоротив дистанцію й з усієї сили жбурнув їй у морду жменю дрібного піску з долоні.

Ящір дико завив від болю розкрив пащу.

— Прекрасний момент... Пора помирати, лускатий!

Девід одним точним випадом загнав лезо катани через піднебіння прямо в мозок монстра.

— Фух... Я втомився. Але шкіра цієї тварюки мені ще знадобиться. Втім, це потім, зараз треба рухатися далі.

Наступним випробуванням стала зграя з 20 крижаних вовків.

— Чорт, а вони сильніші й згуртованіші за віверн... Ха! Але я знаю, як вас здолати. Тут потрібен вогонь. Я недаремно стільки часу вчився ним керувати.

Катана в руках Девіда спалахнула яскравим полум'ям. Вугільно-чорне лезо розрізало морозне повітря, і чоловік ринувся вглиб зграї, перетворюючись на вогняний вихор. Це було відносно легко завдяки фізичній базі, але за такий перформанс довелося заплатити цілих 200 одиниць мани.

Просуваємося далі. Хто на черзі прагне отримати штурханів? На цей раз шлях перегороджує масивний кам'яний голем.

Дуже незручний ворог. На відміну від драконоподібної віверни, у нього немає м'яких тканин чи вразливих очей. Єдиний спосіб його здолати — зламати магічне ядро, яке зазвичай розташоване в центрі грудної клітки. Але чим роздробити цю брилу?

— Ну що сказати... Береженого Бог береже! Я про всяк випадок узяв із собою один з тих великих хітинових цвяхів, і, схоже, не прогадав. Ну що ж, ходяча скеле, перетворимо тебе на витвір мистецтва!

Одним потужним ривком Девід опинився впритул до голема й чітким, розрахованим ударом рукояті катани встромив цвях між кам'яні плити на грудях. Цвях застряг, але чоловікові довелося миттєво відскочити — ворог задіяв магію землі й почав вистрілювати по ньому важкими кам'яними кулями.

Снаряди летіли не так швидко, як могло здатися з першого погляду. Філігранно ухиляючись від обстрілу, Девід короткими ривками наближався та забивав цвях усе глибше й глибше.

Через годину жорсткого виснаження підземеллям піднявся густий туман із кам'яного пилу. Коли він осів, показався силует Девіда, позаду якого безформною горою каміння лежали залишки голема.

— Чорт, це було непросто... Я добряче заморився. Думаю, можна й перекусити.

Девід дістав із мішка жменю сушеної малину й почав повільно жувати.

— Обожнюю цю ягоду! Вона тут хоч і розміром з яблуко, але яка ж смачна... А у сушеному вигляді цей неймовірно насичений смак став ще виразнішим. Боже, яка смакота!

Прийом їжі закінчився. Поповнивши сили, Девід рушив далі, весело наспівуючи собі щось під ніс.

— Ого! Броньовані тарантули! Мої улюблені!

За час проживання в лісі я встиг уполювати не один десяток таких тварюк, а тут їх виявилося цілих сім штук. Справжній подарунок.

— З ними правило просте: або перерізати очі, або встромити меч і пропустити магію, щоб їхня довбешка зварилася зсередини... Але гляньте сюди! Тут усе приміщення затягнуте павутинням. Влаштуємо барбекю!

Девід підпалив павутиння й миттєво накивав п'ятами, щоб не потрапити під зворотну хвилю полум'я. Його здогадка виявилася абсолютно правильною: через щільний хітиновий панцир павуки не мають нормальної терморегуляції. При критичному підйомі температури довкола їхній головний захист перетворюється на звичайний рукав для запікання.

— Це було нескладно. А далі... Ага, здається, це ворота до кімнати боса.

Перед вирішальним боєм потрібен повноцінний відпочинок — за сьогодні й так було зроблено занадто багато справ на межі людських можливостей. Чоловік розвів табір, щільно повечеряв і влігся спати в мішок, зшитий зі шкури лісового оленя.

Доброго ранку. Новий день — новий монстр. Цього разу на мене чекає бос підземелля. Пора зійтися в двобої.

Важкі кам'яні ворота повільно розчинилися, випустивши назовні лячну, тиснучу ауру. Як тільки Девід переступив поріг, двері за його спиною з гуркотом зачинилися. У темній залі один за одним почали спалахувати смолоскипи, поки світло не вихопило з пітьми гігантський, потворний силует тисячоніжки.