Передісторія

У кожного рано чи пізно настає такий момент, коли життя поділяється на “до” та “після”.

Його може спровокувати якась надзвичайно щаслива подія, до прикладу, народження довгоочікуваної дитини чи досягнення якоїсь мети, або ж, не дай Боже, особиста трагедія. 

Насправді не так важливо, що саме станеться, важливо — не проґавити цей момент і скористатися ним так, щоб “після” виявилося набагато кращим за “до”. І я точно знаю, про що кажу, адже сама на такому життєвому роздоріжжі ледь не втратила свій єдиний шанс на по-справжньому щасливе майбутнє.

Але давайте про все по черзі.

Отож, привіт! Мене звати Аліса, мені двадцять років, я студентка і я не п’ю вже… Тьху ти, не те. Отож, я — Аліса, мені двадцять років, я студентка і я скоро виходжу заміж.

Здавалося, все банально й просто: закохалася собі мала дуринда і спішить надійно “закріпити” біля себе бідного парубка, поки той не передумав. Ось тільки в мене все зовсім не так. Ні, можливо, я й справді мала дуринда, тут сперечатися не буду, однак історія мого “кохання” інша. 

Точніше, це взагалі не історія кохання. 

Це історія вдалої угоди між моїм таточком та дядьком Іваном, які раптом вирішили закріпити бізнес-партнерство сімейним зв’язком між улюбленими “дітлахами”.

Мабуть, зараз ви почали мені співчувати, казати, який поганий в мене таточко, якщо віддає свою квіточку в лапи якогось незрозумілого чувирла, але… Не поспішайте з висновками.

Ярослав Марковський — мій найкращий друг з раннього дитинства. І не просто раннього, а ду-у-у-же раннього. Реально! Він старший за мене на два роки, та це не завадило нам разом стати грозою приватного садочка, а потім — і приватного ліцею, де нас хоч і розділяли різні класи, проте не настільки надійно, щоб ми не змогли влаштовувати свої диверсії.

Та-а-а-а-к, хороші були часи. 

Але це я надто далеко (чи рано?) забігла. Краще перенесемося на десяток років пізніше.

Загалом ми з Яром були не розлий вода. 

Не сварилися (ну, майже) та любили одні й ті самі фільми, ігри й музику. І друзі в нас завжди були спільні, хоча, зізнаюся, найвеселіше завжди ставалося тоді, коли ми залишалися удвох і дозволяли собі бути "собою".

Наші знайомі свого часу нас навіть близнюками прозвали, оскільки, по-перше, ми з легкістю розуміли один одного з півслова, а по-друге, були капець як схожі ззовні: у нас обох м’які риси обличчя та біляве волосся, пухкі губи, горбинка на носі (будь ласка, не питайте, як ми її одночасно отримали). Ось тільки очі в мене зелені, а в нього — кришталево сірі. 

Через таку схожість і близькість всі досить довго чекали, що ми з кращих друзів перетворимося на зіркову пару. Але, клянуся, ми про це ніколи навіть і не думали, поки наші таточки не вигадали свій геніальний план!

Я завжди сприймала Яра як брата. Ревнувала, авжеж, до його численних подружок, та робила це так, як це робила б молодша сестра. Та й навіть це було рівно до того часу, поки в мене самої не почали з’являтися “кавалери”.

І от тепер ви запитаєте, як ми погодилися на шлюб?

Якщо чесно, сама й гадки не маю!

Ми просто… ніби знали, що це колись станеться. Типу, ми ж і так сім’я, тож немає нічого поганого в тому, щоб це принесло користь для наших близьких, правда? Та й ми одразу з ним обговорили, що це буде щось на кшталт “вільного шлюбу на мінімалках”: ми разом на людях, але не вимагаємо один від одного нічого більшого там, де нас ніхто не бачить. 

Зустрічі з іншими? Та на здоров’я! Тільки обережно, щоб у ЗМІ не просочилася інформація. Діти? Ну, не обов’язково робити їх традиційним методом. Зрештою медицина зараз стрімко розвивається, тому і з цим щось зможемо потім вигадати. 

Коротше, ми не побачили в цьому нічого критичного, тому й не стали відмовлятися. Хоча наші таточки, до речі, одразу сказали, що це лише пропозиція, і ми можемо відмовитися в будь-який момент. 

Ми, звісно, чемно кивнули, пообіцяли подумати, але потім обоє зійшлися на тому, що жодної серйозної причини для відмови немає. Тому погодилися і почали готуватися до офіційних заручин.

І все йшло абсолютно спокійно — аж поки не сталося те, що сталося.

****

Від автора:

Дорогі читачі, вітаю вас у моїй святковій і не зовсім запланованій новинці:)
Ця історія — трішки експеримент для мене, адже герої будуть не зовсім властиві мені за характерами і поведінкою) Але так навіть цікавіше))

Додавайте книгу собі в бібліотеку, підтримуйте її сердечками і стежте за оновленнями, які, впевнена, зможуть підняти вами настрій та подарувати легку атмосферу справжнього свята❤️

Також буду вдячна, якщо будете підтримувати мене в коментарях і ділитися власною думкою щодо подій:)

P.S. Традиційно нагадую, що всі події та персонажі вигадані. Будь-які збіги з реальністю — випадкові:)