Глава 114. Минуле стукає у двері

Літо промайнуло швидко.

Аріна успішно склала всі вступні іспити й стала студенткою юридичного факультету.

Того самого університету, де багато років тому познайомилися Данило і Софія.

Уся родина пишалася нею.

Не тому, що вона вступила.

А тому, що зробила це самостійно.

Без чиєїсь допомоги.

Лише завдяки власній праці.

У перший день навчання Данило особисто відвіз доньку до університету.

Коли вони зупинилися біля головного входу, він усміхнувся.

— Саме тут колись почалася історія нашої родини.

Аріна подивилася на старовинну будівлю.

— Тату, зі мною все буде інакше.

Данило лагідно посміхнувся.

— Я дуже на це сподіваюся.

Аріна впевнено зайшла до університету.

Попереду було нове життя.

Нові знайомства.

Нові друзі.

І нові випробування.

Після першої лекції вона вийшла у внутрішній дворик.

Саме в цей момент позаду почувся знайомий голос.

— Вітаю, першокурснице.

Аріна обернулася.

Перед нею стояв Максим.

Одногрупник Микити.

Той самий хлопець, який кілька місяців тому не міг змиритися з її відмовою.

— Не очікувала мене побачити?

Самовпевнено запитав він.

— Якщо чесно — ні.

Спокійно відповіла Аріна.

— Зате я знав, що ми ще зустрінемося.

— Світ маленький.

— А може, це доля?

Аріна лише усміхнулася.

— Не перебільшуй.

Це просто університет.

Максим зробив кілька кроків ближче.

— Ти досі сердишся?

— Я на тебе не серджуся.

Мені просто не цікаві люди, які не поважають чужі почуття.

Він мовчки дивився на неї.

Такої відповіді він не очікував.

— Я не звик, щоб мені відмовляли.

Аріна подивилася йому прямо в очі.

— Це не моя проблема.

І спокійно пішла до навчального корпусу.

Максим залишився стояти на місці.

Уперше за довгий час він відчув дивне відчуття.

Його не образили.

Не принизили.

Не накричали.

Йому просто дали зрозуміти, що він нічого не означає для цієї дівчини.

І це зачепило його значно сильніше.

Від того дня він почав дедалі частіше з'являтися поруч.

Ніби випадково зустрічав Аріну в коридорах.

Заходив до бібліотеки саме тоді, коли вона була там.

Пропонував провести її після занять.

Запрошував на каву.

Щоразу отримував спокійну відповідь.

— Ні, дякую.

Минали тижні.

Максим не зупинявся.

Він не міг змиритися з тим, що вперше в житті не зміг досягти бажаного.

Для нього це вже було не просто парі.

Це стало питанням власної гордості.

Аріна починала відчувати втому від його постійної уваги.

Одного дня вона зупинилася біля університетських сходів.

— Максиме.

— Так?

— Я вже казала тобі.

Моя відповідь не зміниться.

Не витрачай ні свій, ні мій час.

Він усміхнувся.

— Побачимо.

Я вмію чекати.

Аріна спокійно відповіла:

— А я вмію залишатися вірною своїм рішенням.

Вона пішла.

Не знаючи, що для Максима все лише починалося.

Він був упевнений, що це чергова гра, яку обов'язково виграє.

Але життя вже готувало йому урок, який багато років тому пройшов Данило.

Тільки цього разу результат залежатиме не від парі.

А від того, чи зможе Максим змінитися і зрозуміти, що справжню любов неможливо виграти, якщо спочатку не навчишся поважати людину.