Глава 113. Самостійний вибір Аріни

Після розмови з бабусею вся родина ще більше згуртувалася навколо Аріни.

Ніхто більше не намагався переконати її змінити рішення.

Навіть бабуся, яка спочатку образилася, одного дня сама підійшла до онуки й сказала:

— Я хотіла бачити тебе лікаркою, бо дуже люблю свою справу.

Аріна опустила очі.

— Я знаю, бабусю.

— Але тепер розумію: ти маєш любити свою справу так само, як я любила свою.

Вона обійняла онуку.

— Тому я підтримую тебе.

Для Аріни це було дуже важливо.

Вона не хотіла образити бабусю.

Але ще більше не хотіла прожити чуже життя.

Після цього в будинку почалася підготовка до вступу.

Аріна займалася щодня.

Вставала рано.

Складала план навчання.

Читала підручники.

Робила конспекти.

Вирішувала тести.

Данило кілька разів пропонував допомогу.

— Доню, я можу пояснити тобі складні теми.

Аріна одразу похитала головою.

— Ні, тату.

— Чому?

— Бо я хочу вступити сама.

Без твоїх зв’язків.

Без маминого імені.

Без допомоги вашої фірми.

Софія усміхнулася.

— Ми не збиралися користуватися зв’язками.

— Я знаю.

Але я навіть хочу готуватися сама.

Я хочу знати, що це моя перемога.

Данило подивився на Софію.

І вони обоє зрозуміли: перед ними стоїть їхня донька.

Така сама вперта.

Така сама сильна.

Така сама чесна.

Микита підтримав її найбільше.

Він приніс їй свої старі конспекти й поклав на стіл.

— Ось це тобі може допомогти.

Аріна насупилася.

— Я ж сказала — без допомоги.

Микита засміявся.

— Це не допомога. Це спадщина старшого брата.

— Хитрий.

— Дуже. Я ж майбутній юрист.

Вони обоє засміялися.

Микита сів поруч.

— Я теж так готувався.

Хотів довести, що вступлю сам.

І знаєш, що найважче?

— Що?

— Не навчання.

А не дозволити страху переконати тебе, що ти не впораєшся.

Аріна притихла.

— А ти боявся?

— Дуже.

Але не показував.

— І що допомогло?

— Родина.

Вони не робили нічого замість мене.

Просто були поруч.

Аріна довго дивилася на брата.

Потім тихо сказала:

— Тоді можете бути поруч.

Але не рятувати мене.

Микита усміхнувся.

— Домовилися.

Відтоді в будинку з’явилося нове правило.

Ніхто не втручався в підготовку Аріни.

Але кожен підтримував її по-своєму.

Софія приносила чай.

Данило мовчки залишав на столі улюблені солодощі.

Олег телефонував і казав:

— Я в тебе вірю, генералшо.

Бабуся передавала фрукти й нагадувала, що майбутній юрист теж має добре їсти.

Микита іноді сідав поруч і просто навчався разом із нею.

Аріна працювала наполегливо.

Не для того, щоб довести щось іншим.

А щоб довести самій собі:

вона може.

І що ближче були вступні іспити, то сильніше вся родина розуміла:

Аріна вже зробила перший крок до своєї мрії.

Самостійно.

Чесно.

І з тією впертістю, за яку її з дитинства називали маленькою генералшею.