Глава 110. Перше розчарування

Святкування двадцятиріччя Микити було в самому розпалі.

Дорослі розмовляли в саду, згадували минуле, сміялися та будували нові плани.

Молодь зібралася біля басейну.

Лунала музика.

Було багато жартів і сміху.

Аріна допомогла мамі прибрати зі столу й вийшла до гостей.

Микита відразу покликав її.

— Аріно, познайомся. Це Максим, мій одногрупник.

Максим уважно подивився на дівчину.

— Приємно познайомитися.

— Навзаєм.

Спокійно відповіла Аріна.

Вона не надала цьому знайомству особливого значення.

Для неї це був просто друг брата.

Проте Максим одразу вирішив привернути до себе увагу.

— Микито, ти казав, що твоя сестра гарна.

Але не сказав, що настільки.

Аріна лише стримано усміхнулася.

Такі компліменти вона чула не вперше.

Через деякий час компанія почала жартувати.

Максим ставав дедалі самовпевненішим.

— Знаєш...

Сказав він, дивлячись на Аріну.

— Я ще не зустрічав дівчини, яка б мені відмовила.

Хлопці засміялися.

Аріна спокійно відповіла:

— Значить, тобі просто щастило.

Максим самовдоволено всміхнувся.

— Я звик отримувати все, що хочу.

— Це не завжди працює.

— Побачимо.

Його тон уже перестав бути жартівливим.

У ньому відчувалася самозакоханість і впевненість, що світ обертається навколо нього.

Трохи пізніше один із друзів запитав:

— Максиме, то скільки в тебе вже було дівчат?

Він лише недбало знизав плечима.

— Не рахую.

Навіщо?

Вони все одно самі закохуються.

Аріна випадково почула ці слова.

Їй стало неприємно.

— А ти ніколи не думав, що люди — це не трофеї?

Спокійно запитала вона.

Максим усміхнувся.

— Треба ж якось жити цікаво.

— Цікаво можна жити й не принижуючи інших.

Настала незручна тиша.

Максим лише посміхнувся.

— У тебе характер.

— Мене так виховали.

Вона повернулася й пішла до будинку.

Софія одразу помітила зміну в настрої доньки.

— Усе добре?

Аріна усміхнулася.

— Так.

Просто ще раз переконалася, що красиві слова дуже часто нічого не варті.

— Щось сталося?

Аріна похитала головою.

— Ні.

Просто є хлопці, які настільки закохані в себе, що навіть не помічають, як зверхньо ставляться до інших.

Софія уважно подивилася на доньку.

— І що ти відчула?

— Розчарування.

Не в людях.

А в одній людині.

Софія лагідно обійняла її.

— Доню, запам'ятай одну річ.

Людина показує свій характер не тоді, коли говорить про себе.

А тоді, коли ставиться до інших.

Аріна кивнула.

Вона ще не знала, що саме цей самовпевнений хлопець кілька годин тому посперечався з друзями на її серце.

І вже зовсім не здогадувалася, що ця історія дивним чином починала нагадувати ту, яка багато років тому змінила життя її батьків.

Але була одна важлива різниця.

Аріна була донькою Данила і Софії.

Вона виросла в родині, де її навчили поважати себе, не боятися говорити «ні» і цінувати людей не за красиві слова, а за їхні вчинки.

І саме це мало змінити хід історії.