Глава 108. Нове покоління

Минуло ще кілька років.

Микита вже навчався на другому курсі юридичного факультету.

Він із захопленням вивчав право, проходив практику та дедалі більше переконувався, що зробив правильний вибір.

Одного дня він повернувся додому трохи раніше.

У кабінеті працювали Данило і Софія.

Вони готувалися до важливого судового засідання.

Микита тихо постукав.

— Можна?

Данило підняв голову.

— Звичайно, заходь.

— Я хотів дещо показати.

Він поклав на стіл теку з документами.

— Це моя перша самостійна справа на практиці.

Звичайно, вона невелика, але я сам підготував усі документи.

Софія уважно почала читати.

Данило мовчки переглядав сторінки.

У кабінеті запанувала тиша.

Через кілька хвилин Данило закрив теку.

— Є кілька неточностей.

Микита усміхнувся.

— Я так і думав.

— Але...

Продовжив Данило.

— Це дуже хороша робота.

Софія теж усміхнулася.

— Найбільше мене радує те, що я бачу твій власний стиль.

Ти не копіюєш ні мене, ні тата.

Ти вже починаєш мислити самостійно.

Микита полегшено видихнув.

— Я дуже хвилювався.

— Чому?

Запитала Софія.

— Бо хотів, щоб ви оцінили мене як юристи.

А не як батьки.

Данило підвівся.

Підійшов до великої книжкової шафи.

Відкрив нижню шухляду.

Дістав стару теку.

— Бачиш це?

— Що це?

— Моя перша справа.

Коли я був майже у твоєму віці.

Микита відкрив документи.

У них теж були виправлення.

Позначки червоним чорнилом.

Коментарі.

— І стільки помилок?

Здивувався він.

Данило засміявся.

— Навіть більше, ніж у тебе.

Софія теж не стримала усмішки.

— Тільки не кажи, що ти відразу був ідеальним.

— На щастя, ні.

Бо тоді мені не було б куди рости.

Микита уважно дивився на старі документи.

— Дякую...

— За що?

— За те, що ніколи не змушували мене бути кращим за вас.

Ви просто вчили мене бути чесним.

Данило поклав руку на плече сина.

— Я хочу, щоб ти запам'ятав одну річ.

Ніколи не змагайся зі мною.

Не змагайся навіть із мамою.

Змагайся лише із собою вчорашнім.

Якщо сьогодні ти став хоча б трохи кращим, ніж був учора, — ти вже переміг.

У дверях кабінету з'явилася донечка.

— Я вам не заважаю?

— Ніколи.

Усміхнулася Софія.

Дівчина уважно подивилася на брата.

— Ну що, майбутній адвокате...

Ти вже врятував світ?

Микита засміявся.

— Ще ні.

Але колись обов'язково спробую.

Данило переглянувся із Софією.

Колись вони самі були молодими студентами, які лише мріяли про майбутнє.

Сьогодні перед ними стояв їхній син, який починав власний шлях.

Не повторюючи їхню історію.

А створюючи свою.

І саме цього вони бажали своїм дітям найбільше.

Не жити в тіні батьків.

А написати власну історію — чесну, гідну й щасливу.