Глава 105. Своєю працею

Після того як Микита оголосив, що хоче вступати на юридичний факультет, у будинку Савицьких усе змінилося.

Його кімната поступово перетворилася на маленьку бібліотеку.

На письмовому столі лежали підручники, конспекти, збірники тестів і десятки аркушів із власними нотатками.

Щоранку він прокидався о шостій.

Поки весь будинок ще спав, на кухні вже горіло світло.

Софія часто знаходила сина за столом із чашкою кави та відкритою книгою.

— Сину, ти знову так рано?

— До іспитів залишилося небагато часу.

Я хочу бути готовим.

Данило мовчки спостерігав за сином.

Він бачив у ньому самого себе багато років тому.

Ту саму наполегливість.

Ту саму відповідальність.

Але ще більше — бажання досягти всього власними силами.

Одного вечора Данило зайшов до кімнати Микити.

На столі лежав графік підготовки.

Кожна година була розписана.

— Вражає.

Усміхнувся Данило.

— Ти навіть мені не дозволяв так працювати.

Микита засміявся.

— Ти був моїм прикладом.

Данило сів поруч.

— Якщо потрібна допомога, ти знаєш...

Не встиг він закінчити речення, як син м'яко його перебив.

— Тату, можна попросити тебе про одну послугу?

— Звичайно.

— Не допомагай мені вступити.

Данило здивовано подивився на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Я знаю, що вас із мамою поважають.

Вас знають.

У вас хороша репутація.

Але я не хочу, щоб хоч хтось колись сказав, що я вступив через прізвище Савицький або завдяки вам.

У кімнаті запанувала тиша.

— Я хочу скласти вступні іспити сам.

Якщо вступлю — це буде моя перемога.

Якщо ні — це буде мій урок.

Але це має бути тільки моє.

Данило довго дивився на сина.

Потім мовчки встав.

Міцно потиснув йому руку.

— Я пишаюся тобою.

— Навіть якщо не вступлю?

— Особливо зараз.

Тому що ти вже зробив правильний вибір.

Чесність завжди важливіша за легкий шлях.

Наступного дня про цю розмову дізналася Софія.

Вона зайшла до кімнати сина.

— Тато розповів мені.

Микита трохи хвилювався.

— Ти не образилася?

Софія усміхнулася.

— Навпаки.

Я дуже рада.

Бо тепер знаю, що ми правильно тебе виховали.

— Я просто хочу, щоб ви пишалися мною.

Не через ваші досягнення.

А через мої.

Софія обійняла сина.

— Ми вже пишаємося.

Не дипломом.

Не майбутньою професією.

А людиною, якою ти став.

За кілька тижнів підготовка стала ще інтенсивнішою.

Микита майже не виходив із кімнати.

Іноді Данило заходив до нього пізно ввечері.

— Досить на сьогодні.

Потрібно відпочити.

— Ще одна тема.

— Ти виснажиш себе.

— Ні.

Я просто хочу знати, що зробив усе можливе.

Данило мовчки поклав руку синові на плече.

Він упізнавав у ньому себе.

Але водночас бачив, що Микита вже став кращою версією свого батька.

Не тому, що був схожий на нього.

А тому, що мав власні принципи.

Одного вечора маленька сестра тихенько зайшла до його кімнати.

Поклала на стіл шоколадку.

— Це для мозку.

Мама сказала, що він теж втомлюється.

Микита засміявся.

— Дякую, генералшо.

— І ще...

— Що?

— Я знаю, що ти вступиш.

Бо ти ніколи не здаєшся.

Коли вона вийшла, Микита ще довго дивився на зачинені двері.

Він усміхнувся.

У нього була найкраща родина.

Вона могла відкрити перед ним багато дверей.

Але найцінніше, що дали йому батьки, — це не зв'язки, не успіх і не відоме прізвище.

Вони навчили його, що справжня перемога приходить тоді, коли людина досягає її чесною працею.

І саме таку перемогу Микита хотів здобути сам.