Глава 104. Вибір, який здивував усіх

Час летів непомітно.

Микита закінчував школу.

Попереду був один із найважливіших виборів у його житті — ким стати.

Рідні ніколи не тиснули на нього.

Навпаки.

Данило і Софія завжди говорили:

— Обирай серцем. Це твоє життя, і лише ти маєш вирішити, яким буде твій шлях.

Одного вечора вся родина зібралася за вечерею.

Микита був незвично мовчазним.

Він кілька разів хотів щось сказати, але знову замовкав.

Нарешті відклав виделку.

— У мене є новина.

Усі подивилися на нього.

— Я вже вирішив, куди вступатиму.

— І куди ж?

З усмішкою запитала Софія.

Микита глибоко вдихнув.

— На юридичний факультет.

Я хочу стати юристом.

За столом запанувала тиша.

Навіть маленька сестра перестала їсти десерт.

Данило першим порушив мовчання.

— Справді?

— Так.

— Ти впевнений?

Микита усміхнувся.

— Абсолютно.

Софія здивовано подивилася на сина.

— Чесно кажучи... я думала, що ти обереш щось зовсім інше.

— Я теж.

Додав Данило.

— Ми ніколи не говорили, що ти маєш продовжити нашу справу.

Микита похитав головою.

— І саме тому я зробив цей вибір.

Не тому, що ви юристи.

А тому, що все життя бачив, як ви працюєте.

Усі уважно слухали.

— Я пам'ятаю, як ви поверталися додому після важких справ.

Як захищали людей.

Як сперечалися за справедливість.

Як допомагали тим, хто вже майже втратив надію.

Він подивився на батька.

— Тату, ти ніколи не говорив мені, що я повинен бути схожим на тебе.

Але ти щодня показував мені, якою повинна бути людина.

Потім він повернувся до Софії.

— Мамо, ти навчила мене, що закон — це не лише статті й документи.

Це ще й відповідальність перед людьми.

У Софії заблищали сльози.

Олег усміхнувся.

— Ось він...

Справжній спадкоємець.

Микита похитав головою.

— Ні, дідусю.

Я не хочу бути чиєюсь копією.

Я хочу бути собою.

Просто йти тим шляхом, який бачив усе своє життя.

Данило встав із-за столу.

Підійшов до сина.

Міцно обійняв його.

— Я пишаюся тобою.

Не тому, що ти обрав юриспруденцію.

А тому, що це твоє власне рішення.

Микита усміхнувся.

— Знаєш...

Я довго думав.

— І що зрозумів?

— Коли був маленьким, мені подобалася ваша велика фірма.

Потім я думав, що хочу бути схожим на тебе.

А тепер я хочу просто допомагати людям так, як допомагали ви.

Софія не стримала сліз.

— Це найкращі слова, які могла почути мама.

У цей момент маленька сестра підняла руку.

— А я теж хочу сказати!

Усі засміялися.

— Кажи, генералшо.

Усміхнувся Данило.

— А я ще не знаю, ким буду.

Але точно буду працювати поруч із братиком.

Бо він без мене не впорається.

Уся родина вибухнула сміхом.

Микита лише похитав головою.

— Вона навіть моє майбутнє вже спланувала.

Данило подивився на своїх дітей.

Колись він боявся, що минуле назавжди визначить його життя.

А тепер перед ним сиділи син і донька, які обирали своє майбутнє не через біль, а через любов.

І він зрозумів:

це і є найбільша перемога батьків.

Не змусити дітей іти своїм шляхом.

А виховати їх так, щоб вони самі захотіли робити добро.

Саме тоді Данило подумав, що спадщина, яку вони з Софією залишають дітям, — це не юридична фірма.

Це чесність, людяність і любов до справедливості.

І саме цей спадок Микита вирішив продовжити.