Глава 103. Перший бал маленької принцеси

Час минав швидко.

Здавалося, ще зовсім недавно Данило тримав маленьку донечку на руках, називаючи її своєю "генералшею".

А сьогодні вона стояла перед дзеркалом у довгій блакитній сукні.

Попереду був її перший шкільний бал.

— Мамо...

Я гарна?

Тихо запитала дівчина.

Софія не могла стримати усмішки.

— Дуже гарна.

Ти справжня принцеса.

У цей момент до кімнати зайшов Данило.

Він завмер на порозі.

Перед ним стояла вже не маленька дівчинка.

Перед ним стояла юна дівчина.

Така схожа на Софію.

І водночас він раптом побачив у ній риси своєї мами Дарини.

Від цього в нього защеміло серце.

— Тату...

Щось не так?

Запитала донька.

Данило усміхнувся.

Хоча в очах уже блищали сльози.

— Ні...

Просто я не помітив, як ти виросла.

Вона підійшла до нього.

— Я ж завжди буду твоєю маленькою принцесою.

— Завжди.

Відповів він, міцно обіймаючи доньку.

Унизу вже чекав Микита.

— Ну що?

Можна їхати?

Данило суворо подивився на сина.

— Слідкуватимеш за сестрою.

— Тату...

Я лише брат.

— Саме тому.

Микита засміявся.

— Добре.

Ніхто її не образить.

Коли вони приїхали до школи, біля входу вже збиралися учні та батьки.

Данило не поспішав відпускати доньку.

— Тату...

На мене вже дивляться.

— Нехай дивляться.

— Мені треба йти.

— Зачекай ще хвилинку.

Софія тихенько штовхнула чоловіка ліктем.

— Даниле...

Відпусти доньку.

Він важко зітхнув.

— Добре.

Але о десятій я вже тут.

— Тату!

Бал до одинадцятої.

— Значить, о десятій п'ятдесят.

Донечка засміялася.

Поцілувала батька в щоку.

— Я люблю тебе.

— І я тебе люблю.

Більше за все.

Коли вона зайшла до школи, Данило ще довго дивився їй услід.

— Може, вже поїдемо?

Запитала Софія.

— Не можу.

— Чому?

— Вона ще маленька.

Софія засміялася.

— Даниле...

Вона вже майже доросла.

— Для тебе, може, й так.

Для мене — ні.

Усю дорогу додому він мовчав.

Олег, почувши, що сталося, лише усміхнувся.

— Тепер розумієш мене?

— У якому сенсі?

— Колись я так само переживав за тебе.

Данило замислився.

— Виходить...

Це передається?

— Усім батькам.

Пізно ввечері вся родина приїхала зустрічати доньку.

Вона вибігла зі школи щаслива.

— Тату!

Це був найкращий вечір!

— Сподобався бал?

— Дуже.

— Танцювала?

— Так.

— Весело було?

— Дуже.

Данило усміхнувся.

— От і добре.

Коли вони сіли в машину, донечка поклала голову йому на плече.

— Знаєш...

— Що, сонечко?

— Я весь вечір знала, що ти мене чекаєш.

Данило ніжно поцілував її у волосся.

— Я чекатиму тебе завжди.

Не лише після балу.

Не лише сьогодні.

Упродовж усього життя.

Софія мовчки дивилася на них.

Вона знала, що любов батька до доньки — особлива.

Вона не закінчується тоді, коли донька дорослішає.

Вона лише змінюється.

Стає мудрішою.

Спокійнішою.

Але ніколи не стає меншою.

І, дивлячись на Данила, Софія зрозуміла:

для нього його маленька генералша назавжди залишиться тією дівчинкою, яка колись будила його вранці словами:

— Тату, прокидайся! Сонце вже давно встало!

І хоч минули роки, у його серці вона так і залишилася маленькою принцесою, яку він був готовий оберігати все життя.