Глава 101.Там, де все почалося

Минуло багато років.

Одного ранку Данило несподівано сказав Софії:

— Збирайся.

— Куди?

— Хочу показати дітям місце, де почалася наша історія.

Софія усміхнулася.

Вона одразу зрозуміла, про яке місце йде мова.

За кілька годин вони всією родиною стояли біля старого університету.

Того самого, де багато років тому доля вперше звела Данила і Софію.

Микита уважно розглядав величну будівлю.

Донечка тримала тата за руку.

— Тату, ти тут навчався?

— Так.

— І мама теж?

— Так.

— То ви тут познайомилися?

Данило подивився на Софію.

Вони обоє усміхнулися.

— Так.

Саме тут.

Вони повільно йшли знайомими коридорами.

Здавалося, що час зовсім не змінив цього місця.

Ті самі сходи.

Ті самі аудиторії.

Той самий дворик, де студенти сиділи з кавою та книгами.

— Ось тут.

Зупинився Данило.

— Тут я вперше побачив вашу маму.

Донечка широко відкрила очі.

— І одразу закохався?

Софія голосно засміялася.

— Не зовсім.

Данило винувато усміхнувся.

— Якщо чесно...

Спочатку я був дуже нерозумним.

Микита здивовано подивився на батька.

— Чому?

— Бо одного дня ми з друзями посперечалися.

І я погодився на парі, яке мало довести, що зможу завоювати серце будь-якої дівчини.

Софія мовчки слухала.

Вона добре пам'ятала той день.

— І мама була тією дівчиною?

Запитала донечка.

— Так.

— Це некрасиво.

Серйозно сказала вона.

Данило кивнув.

— Саме так.

Це була найбільша дурість у моєму житті.

Вони підійшли до старої лавки в університетському дворі.

Софія присіла.

Провела рукою по дереву.

— Саме тут я вперше подумала, що більше ніколи не хочу бачити вашого тата.

Діти здивовано подивилися на батьків.

— Справді?

— Справді.

Відповіла Софія.

— Коли я дізналася про те парі, мені було дуже боляче.

Я думала, що він просто грався моїми почуттями.

Данило сів поруч із нею.

— І вона мала повне право так думати.

Бо я тоді ще не розумів, що справжні почуття — це не гра.

— А коли ти зрозумів?

Запитав Микита.

Данило усміхнувся.

— Коли її втратив.

Саме тоді я зрозумів, що не можу без неї жити.

Софія взяла його за руку.

— Якби він тоді не знайшов у собі сміливості змінитися, ми б зараз не стояли тут усі разом.

Донечка подивилася на батьків.

— Значить... навіть великі помилки можна виправити?

Данило задумався.

— Не всі.

Але можна стати кращою людиною.

І зробити все, щоб більше їх не повторювати.

Саме в цей момент пролунав дзвінок, який сповіщав про початок занять.

Такий самий, як багато років тому.

Данило заплющив очі.

Перед ним промайнули спогади.

Молодість.

Безтурботність.

Парі.

Перше кохання.

Розлука.

Біль.

Довгий шлях назад.

Він відкрив очі.

Перед ним стояла Софія.

Поруч сміялися їхні діти.

— Про що задумався?

Тихо запитала вона.

— Про те, що доля іноді дає людині другий шанс.

І найголовніше — не змарнувати його.

Софія усміхнулася.

— Ми свій шанс використали.

Данило ніжно обійняв дружину.

— Якби можна було повернути час...

Я б усе одно прийшов сюди.

Але цього разу підійшов би до тебе чесно.

Без дурних парі.

Без брехні.

Просто сказав би:

«Привіт. Мене звати Данило. І я дуже хочу познайомитися з тобою.»

Софія засміялася.

— А знаєш?

Я, мабуть, усе одно відповіла б тобі «так».

Вони ще довго стояли біля університету.

Саме тут почалася їхня історія.

І саме сюди вони повернулися вже не як двоє закоханих студентів.

А як чоловік і дружина.

Як батьки двох чудових дітей.

Як люди, які довели, що справжнє кохання не народжується з ідеального початку.

Воно народжується тоді, коли двоє знаходять у собі сили пройти всі випробування разом і, попри все, залишитися поруч.