Глава 96. Доньчина любов

З самого народження донечка була особливою.

Вона любила всіх.

Брата.

Маму.

Дідусів.

Бабусю.

Але для неї існувала одна людина, яка була цілим світом.

Її тато.

Щойно Данило повертався з роботи, маленькі ніжки одразу бігли до дверей.

— Татусю!

Вона стрибала йому на руки так швидко, що він ледве встигав поставити портфель.

— Ну привіт, моя принцесо.

— Я чекала.

— Довго?

— Дуже.

Вона міцно обіймала його за шию.

Наче боялася, що він знову кудись піде.

Одного вечора Софія усміхаючись сказала:

— Здається, я в цій сім'ї вже не головна.

Данило здивовано подивився на дружину.

— Чому?

— Бо твоя донька ревнує тебе до всіх.

Саме в цей момент маленька генералша підійшла до Данила.

— Тату.

— Так, сонечко?

— Мама забрала тебе.

Софія не стримала сміху.

— Ось бачиш?

Данило взяв донечку на руки.

— Маму ніхто не забирає.

У моєму серці місця вистачить для вас обох.

Дівчинка трохи подумала.

— Добре.

І міцніше обійняла батька.

Кожної суботи в них була особлива традиція.

Тільки Данило і донечка.

Вони йшли до парку.

Годували качок.

Їли морозиво.

Каталися на каруселях.

— Мамо сьогодні не можна.

Повідомляла донечка.

— Це наш день із татом.

Софія лише усміхалася.

Вона знала, наскільки важливими були ці години для них обох.

Одного разу Данило запитав:

— Чому ти так любиш ходити зі мною?

Дівчинка дуже серйозно подивилася на нього.

— Бо ти мій герой.

Данило завмер.

— Чому герой?

— Бо ти сильний.

Добрий.

Захищаєш маму.

Мене.

Братика.

І всіх любиш.

У Данила защеміло в грудях.

Він обережно обійняв донечку.

— А хто твій герой?

Запитала вона.

Данило подивився їй у вічі.

— Ти.

— Я?

— Так.

Бо ти навчила мене любити ще сильніше.

Вона засміялася.

— Я ж маленька.

— Для мене ти найбільше щастя.

Увечері Софія побачила, як донечка заснула на плечі Данила.

Він сидів нерухомо, боячись її розбудити.

— Поклади її в ліжечко.

Тихо сказала Софія.

— Ще хвилинку.

— Уже пів години.

— Нехай спить.

Софія усміхнулася.

— Вона вже давно керує тобою.

— І знаєш що?

— Що?

— Мені це подобається.

Минали роки.

Донечка росла.

Ставала самостійнішою.

Але одне залишалося незмінним.

Якщо поруч був тато, вона почувалася в безпеці.

Одного вечора Олег, спостерігаючи за ними, тихо сказав Софії:

— Знаєш, тепер я розумію, чому кажуть, що донька — це маленька принцеса для батька.

Софія усміхнулася.

— А Данило для неї — ціле королівство.

Данило почув ці слова й міцніше обійняв донечку.

Він добре пам'ятав своє дитинство.

Пам'ятав, як рано втратив маму.

Пам'ятав, як йому не вистачало сімейного тепла.

І саме тому дав собі обіцянку:

його діти ніколи не сумніватимуться в тому, що вони безмежно любимі.

Бо найцінніший подарунок, який батько може залишити своїй доньці, — це впевненість, що поруч із ним вона завжди буде в безпеці, потрібною і коханою.