Глава 95. Донечка показує характер

Минуло ще кілька років.

Маленька донечка вже впевнено бігала будинком.

І хоча була найменшою в родині, поводилася так, ніби саме вона була головною.

Одного ранку Данило ще спав.

Раптом почув маленький, але дуже впевнений голос.

— Тату!

Прокидайся!

Він відкрив одне око.

Перед ним стояла донечка.

Схрестивши руки на грудях.

— Що сталося?

Сонно запитав він.

— Сонце вже давно встало.

Тобі теж пора.

Данило засміявся.

— А хто так вирішив?

— Я.

— Зрозуміло.

Він подивився на Софію.

Та лише усміхнулася.

— Не дивись на мене.

Вона вся в тебе.

— Ні.

Вона точно в тебе.

— Упертість — твоя.

— Командирський голос — твій.

Донечка уважно вислухала суперечку батьків.

— Не сваріться.

Я зараз усе вирішу.

Усі троє вибухнули сміхом.

Після сніданку маленька генералша вже керувала братом.

— Микито.

Ти сьогодні будеш зі мною гратися.

— А якщо я хочу у футбол?

— Спочатку зі мною.

Потім футбол.

— Чому?

— Бо так треба.

Микита лише закотив очі.

— Тату, вона знову командує.

Данило зробив серйозне обличчя.

— Доню, треба домовлятися.

Вона задумалася.

Підійшла до брата.

— Добре.

Годину граємося зі мною.

Потім годину у футбол.

Микита усміхнувся.

— Домовилися.

Олег, який саме приїхав у гості, уважно спостерігав за всім.

Не встиг він сісти в крісло, як почув наказ.

— Дідусю!

— Так, принцесо?

— Підемо гуляти.

— Зараз?

— Саме зараз.

— А якщо я ще чай не допив?

Дівчинка серйозно подивилася на нього.

— Доп'єш потім.

Олег голосно засміявся.

— Даниле, тепер я розумію, чому ти назвав її генералшею.

— Я попереджав.

Увечері вся родина сиділа за столом.

Ірина сказала:

— Донечко, передай, будь ласка, хліб.

Маленька простягнула кошик.

А потім уважно подивилася на всіх.

— Завтра у нас новий план.

— Який?

Здивувався Андрій.

— Вранці всі разом снідаємо.

Потім гуляємо.

Потім морозиво.

І ніхто не сперечається.

Настала тиша.

Андрій першим підняв руку.

— Я за.

Олег теж усміхнувся.

— І я.

Данило подивився на Софію.

— Схоже, у нашій родині з'явився новий керівник.

Софія тихо засміялася.

— Нехай командує.

Головне, що вона командує з любов'ю.

Данило взяв донечку на руки.

— Знаєш, ким ти виростеш?

Вона серйозно подумала.

— Щасливою.

У кімнаті запанувала тиша.

Софія усміхнулася крізь сльози.

Саме цього вони з Данилом бажали своїм дітям найбільше.

Не великих статків.

Не слави.

Не успіху.

А простого, справжнього щастя.

І дивлячись на маленьку "генералшу", яка вже встигла підкорити серця всієї родини, вони зрозуміли, що їхня найбільша мрія вже здійснилася.