Глава 93. Будинок, наповнений сміхом

Минали роки.

Життя поступово ставало спокійнішим.

У ньому більше не було місця для інтриг, боротьби та страху.

Будинок Данила і Софії жив зовсім іншими турботами.

Щасливими.

Сімейними.

Одного суботнього ранку Софія прокинулася від гучного сміху.

Вона подивилася на годинник.

Було лише сьома ранку.

— Даниле...

Тихо простогнала вона.

— Що вони вже придумали?

Данило лише усміхнувся.

— Якщо сміються, значить нічого страшного.

Софія не була такою впевненою.

Спустившись на перший поверх, вони побачили цікаву картину.

Микита побудував у вітальні величезну фортецю з подушок.

А його маленька сестра сиділа всередині і роздавала накази.

— Брати замок!

Командувала вона.

— Але тут немає ворогів.

Заперечив брат.

— Тоді придумай.

Данило засміявся.

— Казав же я, генералша.

— Вся в тебе.

Одразу відповіла Софія.

— Чому відразу в мене?

— Бо командує всіма.

У будинку постійно лунав сміх.

Іноді галас.

Іноді суперечки.

Але завжди було тепло.

Микита ріс добрим і відповідальним хлопцем.

Він щиро любив сестру.

Хоча ніколи в цьому не зізнавався.

А маленька принцеса вважала брата своїм героєм.

І намагалася повторювати за ним усе.

Одного разу вона навіть вирішила самостійно "допомогти" Софії на кухні.

Результатом стала мука по всій підлозі.

На столі.

На стільцях.

І навіть на коті сусідів, який випадково зайшов через відчинені двері.

Софія лише дивилася на це і не знала, плакати чи сміятися.

— Я допомагала.

Гордо заявила донечка.

— Бачу.

Відповіла Софія.

Того вечора за великим столом знову зібралася вся родина.

Олег привіз онукам подарунки.

Ірина — домашній пиріг.

Андрій чергову історію про свої пригоди.

Усі сміялися.

Розмовляли.

Будували плани.

Данило дивився на цю картину і не міг стримати усмішки.

Колись він мріяв про успіх.

Про незалежність.

Про власну компанію.

А тепер найбільшим його скарбом був цей дім.

Дім, де діти бігали коридорами.

Де Софія сміялася на кухні.

Де збиралася вся родина.

Дім, наповнений життям.

Того вечора, коли діти вже спали, Данило сидів на терасі разом із Софією.

— Про що думаєш?

Запитала вона.

— Про те, що ми багаті.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Через фірму?

Данило похитав головою.

— Ні.

Через те, що щодня повертаємося додому і чуємо дитячий сміх.

Софія поклала голову йому на плече.

І в цей момент вони обоє зрозуміли:

справжнє щастя не вимірюється грошима.

Воно вимірюється людьми, які чекають на тебе вдома.