Глава 91. Перший день Микити в школі

Час летів непомітно.

Здавалося, лише вчора Данило вперше тримав Микиту на руках у пологовому будинку.

А сьогодні його син стояв перед дзеркалом у новій шкільній формі.

— Тату, я дорослий?

Серйозно запитав Микита.

Данило усміхнувся.

— Дуже дорослий.

— Тоді чому мама плаче?

Микита подивився на Софію, яка саме витирала сльози.

— Я не плачу.

Одразу заперечила вона.

— Плачеш.

Впевнено відповів син.

— Це сльози радості.

— А яка різниця?

У кімнаті засміялися всі.

Перший день у школі хвилював не лише Микиту.

Софія переживала так, ніби сама йшла до першого класу.

— Він ще такий маленький.

Тихо говорила вона Данилу.

— Софіє, він уже пів року розповідає всім, що готовий до школи.

— Але ж він наш малюк.

— Завжди буде нашим малюком.

Навіть коли йому буде сорок.

Софія усміхнулася.

Маленька донечка теж вирішила взяти участь у підготовці.

Вона ходила за братом по всьому будинку.

— Микито, не йди.

— Я повернуся.

— Сьогодні?

— Так.

Дівчинка трохи подумала.

— Добре.

Тоді йди.

Усі засміялися.

Біля школи було людно.

Батьки фотографували дітей.

Діти знайомилися між собою.

Микита стояв між Данилом і Софією.

І раптом несподівано міцно взяв батька за руку.

— Хвилюєшся?

Запитав Данило.

— Трошки.

— Це нормально.

Микита кивнув.

Коли пролунав дзвоник, учителька запросила дітей до класу.

Софія відчула, як серце стислося.

Її хлопчик дорослішав.

Микита зробив кілька кроків до дверей.

Потім раптом повернувся.

Підбіг до матері.

Обійняв її.

Потім Данила.

І тихо сказав:

— Не переживайте.

Я впораюсь.

Цього разу Софія вже не стримала сліз.

— Бачиш?

Тихо сказав Данило.

— Він справді дорослішає.

Вони дивилися, як син заходить до класу.

І розуміли:

починається новий етап його життя.

Увечері Микита повернувся додому щасливий.

— Ну як школа?

Одразу запитала Софія.

— Дуже цікаво.

— І все?

— І ще я познайомився з друзями.

Данило усміхнувся.

— А найголовніше?

Микита серйозно подивився на батьків.

— Я знав, що ви чекатимете мене вдома.

Софія обійняла сина.

А Данило подумав, що саме це і є справжнє щастя.

Коли дитина впевнена, що куди б вона не пішла, вдома її завжди чекає родина.