Глава 85. Час їхати до лікарні

Останній місяць вагітності став найважчим для Софії.

Здавалося, що її настрій змінюється щогодини.

Вранці вона могла сміятися з жартів Андрія.

За годину плакати через рекламу по телевізору.

А ще через пів години сердитися на Данила за те, що він надто хвилюється.

— Софіє, ти плачеш?

Запитав Данило одного вечора.

— Ні.

— Тоді чому в тебе сльози?

— Бо мені сумно.

— Через що?

— Не знаю.

Через хвилину вона вже сміялася.

І Данило остаточно перестав намагатися щось зрозуміти.

Одного дня Софія розплакалася через те, що закінчилися її улюблені фрукти.

Наступного дня сміялася так, що не могла зупинитися, коли Микита заявив:

— Сестричка спеціально не народжується, бо хоче почути всі казки дідуся Олега.

Уся родина бачила, що Софії стає дедалі важче.

Вона швидко втомлювалася.

Майже не спала.

І хоча лікарі казали, що все добре, усі почали хвилюватися.

Одного вечора за сімейною вечерею Олег першим порушив тему.

— Мені здається, настав час їхати до лікарні.

— Ще рано.

Одразу заперечила Софія.

— Так само ти говорила і перед народженням Микити.

Нагадав Данило.

Ірина підтримала чоловіків.

— У лікарні буде спокійніше.

Лікарі поруч.

Нагляд постійний.

І ти не будеш хвилюватися.

— А я й не хвилююся.

Усі за столом засміялися.

— Софіє, ти сьогодні плакала тричі.

Сказав Андрій.

— Двічі.

Образилася вона.

— Тричі.

Підтвердив Данило.

— Ви всі проти мене.

— Ми всі за тебе.

Тихо сказав Олег.

І раптом у кімнаті стало тихо.

Софія подивилася на кожного.

На матір.

На батька.

На Олега.

На Данила.

На Микиту, який уже засинав на дивані.

Усі хвилювалися.

Усі хотіли допомогти.

Усі хотіли, щоб вона та дитина були в безпеці.

Наступного ранку родина прийняла рішення.

Час їхати до лікарні.

Коли Данило заносив речі до машини, Софія сиділа поруч і дивилася на будинок.

— Страшно?

Запитав він.

Вона похитала головою.

— Ні.

Просто хочу вже побачити нашу донечку.

Данило усміхнувся.

— Вже навіть ти називаєш її донечкою.

— Бо вся родина вирішила це за мене ще кілька місяців тому.

Він нахилився і поцілував її в чоло.

— Зовсім скоро вона буде з нами.

Машина повільно рушила до лікарні.

А вдома залишилися схвильовані батьки, дідусі та Микита, який усім повідомляв:

— Коли я прокинуся, у мене вже буде сестричка.

І чомусь цього разу ніхто не сумнівався, що він має рацію.