Глава 81. Сюрприз на день народження

Третій день народження Микити родина вирішила святкувати вдома.

У великому саду біля будинку стояли кульки, дитячий стіл, подарунки й маленький торт із машинками.

Микита бігав між гостями, сміявся і кожні кілька хвилин тягнув Данила за руку:

— Тату, дивись!

І Данило дивився.

Щоразу.

Ніби це було найважливіше в його житті.

Софія того ранку почувалася дивно.

Не погано.

Просто інакше.

Вона кілька днів підозрювала правду, але боялася радіти раніше часу.

І коли тест показав дві смужки, Софія довго сиділа у ванній кімнаті, тримаючи його в руках.

Серце билося так швидко, ніби вона знову переживала найважливіший день у житті.

— Донечка?

Тихо прошепотіла вона й усміхнулася крізь сльози.

Вона не знала, хто буде.

Син чи донька.

Але вже знала одне:

їхня родина знову стане більшою.

Данило постукав у двері.

— Маленька, ти там? Гості вже приїжджають.

Софія швидко витерла сльози.

— Так, іду.

Вона сховала тест у маленьку подарункову коробочку.

Сьогодні вона хотіла сказати всім.

Але особливо Данилу.

Святкування було гучним і щасливим.

Олег тримав Микиту на руках і доводив усім, що онук успадкував його характер.

Олександр одразу заперечував, що характер точно від Мироненків.

Ірина сміялася, накладаючи дітям торт.

Андрій фотографував кожен момент.

Коли настав час відкривати подарунки, Софія взяла маленьку коробочку з білою стрічкою.

— У мене теж є подарунок.

Данило здивовано подивився на неї.

— Для Микити?

Софія усміхнулася.

— Не зовсім.

Усі притихли.

Вона простягнула коробочку Данилу.

Він відкрив її.

І завмер.

Кілька секунд просто дивився всередину.

Потім підняв очі на Софію.

— Ти серйозно?

Софія кивнула.

Сльози вже блищали в її очах.

— Так.

Данило не зміг сказати жодного слова.

Просто обійняв її так міцно, ніби вперше тримав у руках усе своє щастя.

— У нас буде ще одна дитина?

— Так.

Олег першим видихнув:

— Я знову стану дідусем?

Олександр засміявся:

— Ми знову станемо дідусями.

Ірина вже плакала.

Андрій вигукнув:

— Все! Я замовляю роль улюбленого дядька номер один!

Микита не зовсім зрозумів, що відбувається.

Він підбіг до мами, поклав руку їй на живіт і серйозно запитав:

— Там подарунок?

Усі засміялися.

Софія присіла поруч із сином.

— Там твій братик або сестричка.

Микита задумався.

— Хочу сестричку.

Данило подивився на Софію й тихо засміявся.

— Бачиш? Я не один.

Того вечора, коли гості вже розійшлися, Данило стояв із Софією на терасі.

В будинку спав їхній трирічний син.

А в її серці вже билося нове життя.

— Ти щасливий? — тихо запитала Софія.

Данило повернувся до неї.

— Я навіть не знав, що можна бути ще щасливішим.

Він обережно торкнувся її живота.

— Якщо це буде дівчинка...

Софія усміхнулася.

— Не починай.

— Вона буде схожа на мою маму.

Софія ніжно взяла його руку.

— Можливо.

Але ким би вона не була, вона буде дуже сильно люблена.

Данило притулився чолом до її чола.

— Дякую тобі.

— За що?

— За життя, про яке я колись навіть не мріяв.

І Софія зрозуміла:

після всього болю, втрат і довгої дороги вони нарешті прийшли туди, де мали бути.

Додому.

До любові.

До родини, яка продовжує рости.