Глава 74. Примха, яка зруйнувала життя

Під час одного з допитів Карина попросила зустрічі з Олегом.

Не як підозрювана.

Не як колишня дружина.

А як людина, яка вперше захотіла сказати правду.

Олег довго вагався.

Але все ж погодився.

Не для себе.

Для Данила.

Щоб нарешті поставити крапку в історії, яка тривала понад двадцять років.

Карина сиділа навпроти нього.

Без дорогого одягу.

Без прикрас.

Без тієї впевненості, яка супроводжувала її все життя.

— Ти хочеш знати, коли все почалося?

Олег мовчки дивився на неї.

— Мені було двадцять років.

Я була молодою.

Красивою.

Багатою.

Мої батьки виконували будь-яке бажання.

Я звикла отримувати все, що хотіла.

Вона сумно усміхнулася.

— Абсолютно все.

Саме тоді вона вперше побачила Олега Савицького.

Молодого підприємця, який лише починав будувати свою компанію.

Він був сильним.

Впевненим.

Чесним.

І зовсім не звертав уваги на багатих дівчат.

— Я закохалася.

А може, мені лише так здавалося.

Карина опустила очі.

— Тепер я розумію різницю.

Любов хоче зробити людину щасливою.

А я хотіла зробити її своєю.

Олег мовчав.

— Коли я дізналася про Дарину, мене це розлютило.

Не тому, що вона була кращою.

А тому, що вона мала те, чого не мала я.

Справжню любов.

— Ви були щасливими.

Я бачила це.

І не могла прийняти.

Карина витерла сльозу.

— Замість того щоб побудувати власне життя, я почала руйнувати чуже.

Спочатку мені здавалося, що це гра.

Потім — що це боротьба.

А потім я вже не могла зупинитися.

Олег уперше заговорив:

— І все це через заздрість?

Карина гірко засміялася.

— Ні.

Через гординю.

Вона підняла очі.

— Я була дівчиною, яка мала все.

І вперше побачила річ, яку не могла отримати.

Тому вирішила її відібрати.

У кімнаті стало тихо.

— Я думала, що якщо Дарина зникне з твого життя, ти покохаєш мене.

Але цього так і не сталося.

Олег повільно заплющив очі.

Бо знав, що це правда.

— Навіть коли ми одружилися, ти ніколи не дивився на мене так, як дивився на неї.

Карина плакала.

Вперше не через страх.

А через усвідомлення.

— І тоді я почала воювати з усім світом.

З Дариною.

З Данилом.

Потім із Софією.

Потім із власним життям.

Вона сумно усміхнулася.

— А найбільша іронія в тому, що я програла не тоді, коли мене викрили.

— А коли?

Тихо запитав Олег.

— Коли побачила Софію з вашим онуком.

Коли побачила Данила поруч із дружиною.

Коли зрозуміла, що вони мають те саме, що колись мали ви з Дариною.

Карина подивилася у вікно.

— Я все життя намагалася відібрати чуже щастя.

І так і не навчилася створювати власне.

Олег підвівся.

Він більше не відчував злості.

Лише втому.

І жаль.

За всі роки.

За Дарину.

За Данила.

За самого себе.

Виходячи з кімнати, він почув останні слова Карини:

— Знаєш... якби мені знову було двадцять, я б залишила вас у спокої.

Бо жодна людина не варта того, щоб через неї втратити власну душу.

І вперше за двадцять років Карина зрозуміла: вона зруйнувала не лише чужу родину.

Найбільше вона зруйнувала власне життя.