Глава 36. День, який вони вистраждали

Весілля Софії Мироненко та Данила Савицького чекали всі.

Не через статус.
Не через красиву історію.

А тому, що люди навколо бачили:

ці двоє пройшли через занадто багато, щоб просто бути випадковістю.

Підготовка тривала кілька місяців.

І вперше в житті родини Мироненків і Савицьких вчилися працювати разом без війни.

Ірина Мироненко сперечалась із мачухою Данила через квіти.

Андрій жартував, що після цієї організації сам передумав одружуватись.

Батьки вирішили розділити всі витрати порівну.

— Це весілля наших дітей, — спокійно сказав Олександр Мироненко. — А не демонстрація грошей чи статусу.

І вперше Олег Савицький просто погодився.

Без суперечок.

Софія іноді прокидалась серед ночі й не могла повірити, що це відбувається насправді.

Що після всіх сліз, відстані й страху вони все ж дійшли до цього дня.

Одного вечора вона стояла посеред майже готового банкетного залу, дивлячись на сотні вогників і білих квітів.

Данило тихо підійшов ззаду й обійняв її.

— Про що думаєш?

Софія сперлась спиною на його груди.

— Що колись я тебе ненавиділа.

Він тихо засміявся.

— А я колись був ідіотом.

— Колись?

— Маленька, не руйнуй романтичний момент.

Вона усміхнулась.

І в ту секунду зрозуміла:

ось воно.

Їхнє щастя.

Не ідеальне.
Не казкове.

Але вистраждане.

Справжнє.

У день весілля Прага потопала в теплому літньому сонці.

Софія стояла перед дзеркалом у білій сукні, а мама тихо витирала сльози.

— Мамо, ти зараз усе мені зіпсуєш, — нервово засміялась Софія.

Ірина усміхнулась крізь сльози.

— Просто ти така красива…

У дверях з’явився Андрій.

І одразу завмер.

— Все. Я офіційно не готовий віддати сестру заміж.

— Тебе ніхто не питає, — засміялась Софія.

Але в її очах уже блищали сльози.

Тим часом Данило стояв біля вікна в іншій кімнаті й намагався заспокоїтись.

— Ти зараз реально нервуєш більше, ніж перед судами, — сміявся Марек.

— Замовкни.

Олег Савицький мовчки поправив синові краватку.

І цей жест сказав більше, ніж сотні слів між ними за останні роки.

— Мама пишалась би тобою, — тихо сказав він.

У Данила різко перехопило подих.

Але він лише кивнув.

Бо знав: якщо зараз заговорить — емоції його зламають.

Коли Софія зайшла до зали, Данило перестав дихати.

Біла сукня.
Тремтячі пальці.
Очі, у яких він бачив усе своє життя.

Вона йшла до нього повільно.

І в ту секунду він зрозумів:

усі його помилки, втрати й боротьба були лише дорогою до неї.

— Згоден, — хрипко сказав Данило, не відводячи від неї погляду.

Софія ледь усміхнулась крізь сльози.

— Згодна.

І коли вони нарешті стали чоловіком і дружиною, зал вибухнув оплесками.

А Данило обережно притулився чолом до її чола й тихо прошепотів:

— Тепер ти офіційно моя назавжди.

Софія засміялась крізь сльози.

— А ти — моя найбільша проблема.

— І любов.

— І любов.

Пізніше ввечері батьки попросили їх вийти на терасу ресторану.

Олег Савицький і Олександр Мироненко стояли поруч незвично спокійно.

— У нас є для вас подарунок, — сказав батько Софії.

Данило насупився.

— Тільки не кажіть, що це знову машина.

Андрій одразу засміявся десь за спиною:

— Боже, він реально травмований багатством.

Олег уперше за довгий час щиро засміявся.

А потім простягнув Данилу папку з документами.

— Це будинок.

Софія завмерла.

— Що?..

Олександр Мироненко тепло усміхнувся.

— Ваш дім.

Ірина тихо додала:

— Місце, де ви зможете прожити своє життя щасливо.

У Софії миттєво виступили сльози.

Данило теж мовчав занадто довго.

Бо для хлопця, який усе життя боявся втратити дім, родину й любов…

це значило більше за будь-які гроші.

Він обійняв Софію так міцно, ніби весь світ нарешті став на свої місця.

І вперше за багато років вони обоє більше не боялися майбутнього.

Бо тепер були родиною.