Глава 33. Умова

Минуло кілька тижнів після тієї вечері в ресторані.

Олег Савицький майже не бачив сина.

І вперше за багато років це лякало його по-справжньому.

Не через бізнес.
Не через компанію.

А через страх остаточно втратити Данила.

Телефонний дзвінок був коротким.

— Нам треба поговорити.

Данило мовчав кілька секунд.

Голос батька звучав інакше.

Без звичної жорсткості.

— Про що?

— Про нас.

Це слово боляче різонуло обох.

Бо “нас” між ними майже не залишилось.

Вони домовились про вечерю.

У домі Данила й Софії.

Невеликому. Теплому. Живому.

Не схожому на холодний будинок Савицьких.

Софія помітила, як Данило нервує ще зранку.

— Ти весь день ходиш так, ніби йдеш у суд.

Він гірко всміхнувся.

— Це гірше.

Вона обережно підійшла ближче.

— Ти не зобов’язаний нічого доводити.

Данило подивився на неї довгим поглядом.

— Ні. Але я хочу хоча б спробувати врятувати те, що ще можна.

Коли батько зайшов до будинку, атмосфера стала напруженою миттєво.

Олег уважно оглянув квартиру.

Нічого зайвого.
Спільні фото.
Книги.
Документи фірми на столі.

Тут усе говорило про одне:

Данило справді побудував власне життя.

Сам.

Софія спокійно привіталась і пішла на кухню, даючи їм можливість поговорити.

Кілька хвилин між чоловіками стояла важка тиша.

Першим заговорив Олег.

— Гарний дім.

Данило ледь кивнув.

— Наш.

І це слово чомусь вдарило сильніше за будь-які звинувачення.

— Я був неправий, — нарешті тихо сказав батько.

Данило повільно підняв очі.

За все життя він майже ніколи не чув цього від нього.

— Я надто сильно тиснув на тебе.

— Це м’яко сказано.

Олег важко видихнув.

— Я думав, що роблю правильно.

— Для кого?

Тиша.

— Для тебе.

Данило гірко засміявся.

— Ні. Для себе. Бо хотів контролювати навіть те, ким я маю бути.

Батько не заперечував.

І це вже було чимось новим.

— Я не хочу втрачати тебе остаточно, — тихо сказав Олег.

У Данила всередині боляче стиснулось.

Бо попри все це все ще був його батько.

Людина, любові якої він так довго прагнув.

— Тоді прийми одну річ.

Олег уважно подивився на сина.

— Яку?

Данило повільно встав.

Його голос був спокійним. Твердим.

— Софія — моя сім’я.

У кухні Софія завмерла, почувши ці слова.

— Я одружуся з нею незалежно від того, подобається тобі це чи ні.

Олег мовчав.

— Але якщо ти хочеш повернути мене у своє життя… тоді маєш прийняти її як свою невістку.

Тиша стала майже нестерпною.

— Без маніпуляцій. Без спроб нас розлучити. Без ігор.

Данило дивився батькові прямо в очі.

— І тільки тоді я зможу пробачити тебе й знову почати спілкуватися як син.

Олег повільно опустив погляд.

Ніколи раніше Данило не говорив із ним так.

Не як хлопчик, який шукає схвалення.

А як чоловік, який захищає свою родину.

Через кілька секунд батько тихо сказав:

— Вона дуже схожа на свого батька.

Данило ледь насупився.

— Це зараз комплімент чи попередження?

Олег несподівано тихо засміявся.

І в цьому сміху вперше не було холоду.

— Мабуть… і те, і інше.

Софія повільно вийшла з кухні.

Олег подивився на неї уважно.

А потім спокійно сказав:

— Я не обіцяю, що все стане ідеальним одразу.

Софія мовчала.

— Але я більше не стану між вами.

У Данила перехопило подих.

Бо саме цих слів він чекав усе життя.