Глава 32. Там, де він втратив сина

Після вечері в ресторані Олег Савицький уперше за багато років повернувся додому не в настрої переможця.

У кабінеті було тихо.

Він сидів за великим столом із келихом віскі й дивився у вікно на нічну Прагу.

А в голові вперше звучало одне й те саме питання:

“Де я все зіпсував?”

Усе життя він будував імперію.

Контракти.
Будівельні компанії.
Гроші.
Влада.

Олег Савицький завжди був людиною, яка вирішує проблеми самостійно.

Так він вижив.
Так став успішним.

І так само намагався виховати сина.

Дати йому найкраще.

Найкращі школи.
Найкраще життя.
Можливості, про які інші лише мріяли.

Тільки зараз він починав розуміти:

Данилу весь цей час був потрібен не успішний батько.

А просто батько.

Він заплющив очі, згадуючи маленького хлопчика після смерті матері.

Наляканого.
Тихого.
Самотнього.

А він тоді вирішив, що гроші зможуть закрити цей біль.

Нові речі.
Дорогі подарунки.
Машини.

Бо так було простіше, ніж навчитися говорити про почуття.

— Ти знову думаєш про нього?

Мачуха Данила зайшла до кабінету, схрестивши руки.

Олег важко видихнув.

— Він мій син.

— Який пішов проти тебе.

— Ні.

Він повільно підняв очі.

— Який просто виріс.

Жінка насупилась.

— Він відмовився від компанії. Від усього, що ти будував.

Олег гірко всміхнувся.

— І знаєш, що найгірше?

Вона мовчала.

— Він зробив те, чого я сам колись не зміг.

— Що саме?

Олег довго дивився в темряву за вікном.

— Обрав себе.

Йому було боляче визнавати правду.

Син не захотів жити за його сценарієм.

Не став “правильною” копією батька.

Не захотів працювати в компанії.

Пішов своїм шляхом.

І найгірше — досяг успіху сам.

Без його допомоги.

Олег згадав погляд Данила того вечора в ресторані.

Не хлопчика.

Не мажора.

Чоловіка, який дивився на Софію так, ніби вона — весь його світ.

І раптом він зрозумів ще одну річ:

син більше не потребує його дозволу.

Він усе одно одружиться.
Усе одно буде з нею.
Усе одно житиме так, як обрав сам.

Прийме це батько чи ні.

— Ти не можеш просто так здатися, — холодно сказала мачуха. — Він руйнує все, що ти створив.

Олег повільно перевів на неї погляд.

І вперше за довгий час у його голосі з’явилась втома.

— Ні.

Він зробив ковток віскі.

— Це я майже зруйнував власного сина.

Жінка завмерла.

А Олег Савицький уперше чесно визнав те, від чого тікав багато років:

успіх не має значення, якщо в кінці ти залишаєшся сам.