Глава 30. Родина

Після її “так” вечір у ресторані вже ніхто не міг забути.

Софія сиділа поруч із Данилом, а він досі не випускав її руку зі своєї.

Наче боявся, що все це лише сон.

Андрій уже вдруге піднімав келих.

— Ні, ну я офіційно в шоці, — засміявся він. — Савицький, хто б міг подумати, що ти реально станеш нормальною людиною.

— Андрію, — засміялась мама Софії.

— Що? Це ж правда.

Данило теж тихо засміявся.

І вперше за довгі роки він сидів за сімейним столом, де відчував себе… своїм.

Не зайвим.
Не “зручним”.
Не чужим.

А частиною родини.

— Ну все, — драматично видихнув Андрій. — Дивлячись на вас, я теж хочу одружитися.

— Тільки не лякай маму так швидко, — одразу сказала Софія.

Їхній батько тихо усміхнувся, спостерігаючи за дітьми.

А мама витирала сльози щастя серветкою.

— Я ж казала, що ви все одно знайдете дорогу одне до одного, — тихо сказала вона.

Софія сперлась головою на плече Данила.

І він обережно поцілував її у волосся.

Так природно, ніби робив це все життя.

— Ви вже думали про весілля? — раптом запитала мама.

Софія нервово засміялась.

— Мамо, пройшло буквально десять хвилин.

— І що? Я маю право хвилюватися.

Андрій одразу втрутився:

— Головне — без рожевих голубів і дивних конкурсів.

— Я тебе взагалі не питала, — фиркнула Софія.

Данило дивився на них і не міг перестати усміхатись.

Шум.
Сміх.
Тепло.

Усе те, чого він був позбавлений більшу частину життя.

Пізніше, коли вечеря вже майже закінчилась, батько Софії став серйознішим.

— Данило.

Він одразу підняв очі.

У голосі Олександра Мироненка не було холоду чи недовіри.

Лише спокійна чоловіча серйозність.

— Я хочу, щоб ти дещо зрозумів.

Данило мовчки кивнув.

Батько Софії взяв доньку за руку.

— Софія — найцінніше, що є в нашій родині.

У Софії одразу защеміло всередині.

— Ми знаємо, через що ви пройшли. І бачимо, як сильно ви любите одне одного.

Він подивився Данилу прямо в очі.

— Але тепер ти відповідаєш не тільки за себе.

У ресторані стало тихо.

— Бережи її.

Голос батька став м’якшим.

— І зроби щасливою.

У Данила раптом перехопило подих.

Бо ніхто й ніколи не говорив із ним так.

Не наказував.
Не тиснув.
Не оцінював.

Йому просто довірили найдорожче.

І це значило більше за будь-які гроші чи статус.

Данило повільно стиснув руку Софії.

— Обіцяю.

Його голос був тихим.

Але абсолютно щирим.

І Софія, дивлячись на нього в той момент, вперше по-справжньому повірила:

вони справді можуть бути щасливими.