Глава 29. Шанс на “назавжди”

Після історії з Веронікою Данило остаточно зрозумів одну річ:

він більше не хоче жити в страху втратити Софію.

Ні через минуле.
Ні через чужі інтриги.
Ні через власні помилки.

Вона стала його домом.

І вперше в житті він хотів не просто любові.

А сім’ї.

— Ти дивно мовчазний останні дні, — підозріло сказала Софія, сидячи навпроти нього в офісі.

Данило швидко підняв очі від ноутбука.

— Я завжди мовчазний.

— Ні. Ти або працюєш, або фліртуєш.

Він тихо засміявся.

А всередині серце билося як ненормальне.

Бо в кишені піджака вже третій день лежала маленька оксамитова коробочка.

Він запросив родину Софії до одного з найкрасивіших ресторанів Праги.

Вечірня Влтава мерехтіла за панорамними вікнами, у залі звучала жива музика, а Софія весь вечір не розуміла, чому Данило такий напружений.

Її мама усміхалась, дивлячись на них.

Андрій постійно жартував.

Навіть батько Софії, який колись ставився до Данила насторожено, тепер дивився на нього з повагою.

Бо бачив:

цей хлопець справді змінився.

— Данило, ти сьогодні якийсь підозріло серйозний, — засміялась Софія.

Він подивився на неї так довго, що вона поступово перестала усміхатись.

У його погляді було щось… інше.

Глибоке.
Хвилююче.
Справжнє.

І раптом Данило встав із місця.

У ресторані стало тихіше.

Софія завмерла.

— Боже… — тихо прошепотів Андрій. — Він зараз реально це зробить.

Данило повільно підійшов до Софії.

У його руках з’явилась маленька коробочка.

І в ту секунду її серце перестало нормально битись.

— Софіє…

Його голос трохи тремтів.

Уперше за весь час вона бачила, як Данило Савицький хвилюється по-справжньому.

— Колись я познайомився з тобою через найгірший вчинок у своєму житті.

У її очах одразу з’явились сльози.

— І щодня після цього намагався стати людиною, яка заслуговує тебе.

У ресторані стояла абсолютна тиша.

— Ти навчила мене любити. Бути чесним. Бути сильним не через гроші чи статус… а через серце.

Софія вже не стримувала сліз.

А Данило повільно став перед нею на коліно.

— Я не обіцяю ідеального життя. Ми вже знаємо, що воно таким не буде.

Він відкрив коробочку.

Тонка каблучка блиснула у світлі ламп.

— Але я обіцяю, що кожного дня обиратиму тебе. Знову і знову.

Його голос став тихішим.

— Виходь за мене, маленька.

Софія перестала дихати.

Усередині все змішалось.

Любов.
Страх.
Минуле.
Надія.

Вона дивилась на Данила — чоловіка, який колись зробив їй найболючіше.

І водночас став людиною, без якої вона вже не уявляла життя.

— Софіє… — тихо прошепотіла її мама.

Але вона все ще мовчала.

Данило не тиснув.

Не просив.

Просто дивився на неї з тією самою любов’ю, яка пройшла через біль, відстань і втрати.

І саме це остаточно зламало її страх.

Софія нервово засміялась крізь сльози.

— Ти просто нестерпний, Савицький.

Данило ледь усміхнувся.

— Це не відповідь.

Вона кілька секунд дивилась на нього.

А потім тихо сказала:

— Я даю нам шанс бути щасливими.

У Данила перехопило подих.

— Це означає…?

Софія витерла сльози й нарешті усміхнулась по-справжньому.

— Так.

І в ту секунду Данило зрозумів:

усі битви в його житті були варті лише цього моменту.