Глава 26. Без чужих грошей

Софія дізналась правду випадково.

Вони сиділи на підлозі в його новій квартирі серед коробок, паперів і старих книжок.

Квартира була невеликою.

Стара будівля в тихому районі Праги, скрипучий паркет, високі вікна й запах старого дерева.

Але тут було тепло.

По-справжньому.

— Тут затишно, — тихо сказала Софія, оглядаючись навколо.

Данило ледь усміхнувся.

— Це квартира моєї бабусі.

Вона здивовано подивилась на нього.

— Тієї самої, яка була мамою твоєї мами?

Він кивнув.

— Вона залишила її мені перед смертю. Батько хотів продати, але юридично не зміг забрати.

Софія мовчки слухала.

І раптом зрозуміла, чому тут Данило виглядає інакше.

Спокійніше.

Наче вперше дихає вільно.

— А як ти взагалі відкрив фірму без його грошей? — обережно спитала вона.

Данило кілька секунд мовчав.

А потім несподівано тихо засміявся.

— Пам’ятаєш, ти колись казала, що я тільки витрачаю гроші?

Софія ніяково всміхнулась.

— Ну…

— Частково це було правдою.

Він сперся спиною об диван.

— Але я все життя відкладав.

Вона здивовано насупилась.

— Що?

— Після смерті мами я дуже рано зрозумів одну річ: гроші батька — це клітка.

Його голос став тихішим.

— Я знав, що одного дня він спробує контролювати моє життя через них.

Софія завмерла.

— Тому ти…

— Так. Частину грошей, які він давав, я не витрачав. Інвестував. Відкладав. Навіть у Лондоні майже жив роботою.

Він гірко всміхнувся.

— Мабуть, десь усередині я завжди готувався до дня, коли доведеться піти.

У Софії боляче стиснулося серце.

Бо навіть у дитинстві Данило вже не вірив, що може на когось покластися.

Вона повільно підійшла до нього ближче.

— І ти нікому не розповідав?

— Ні.

— Чому?

Він подивився на неї довгим поглядом.

— Бо всі бачили в мені тільки мажора.

Софія сіла поруч і обережно взяла його за руку.

— А я?

Данило усміхнувся вперше за весь вечір.

Тепло.

По-справжньому.

— А ти побачила мене.

Перші місяці були важкими.

Маленький офіс.
Старі меблі.
Мінімум клієнтів.

І нескінченна втома.

Але Данило вперше в житті прокидався з відчуттям, що будує щось своє.

Без батька.
Без чужих правил.
Без золотої клітки.

Одного вечора він затримався в офісі майже до ночі.

Софія приїхала до нього з кавою й їжею.

Він сидів за столом серед паперів, утомлений, але живий.

Справжній.

— Ти усміхаєшся, — тихо сказала вона.

— Бо мені страшно.

Софія здивовано підняла брову.

— Це дивна причина для усмішки.

Данило встав і підійшов до неї ближче.

— Ні. Просто вперше цей страх — мій власний.

Він обережно притулився лобом до її чола.

— І вперше я живу так, як хочу сам.

Софія дивилась на нього й розуміла:

його шлях тільки починається.

І тепер Данило Савицький більше не був сином великого бізнесмена.

Він ставав людиною, яка сама створює своє ім’я.