Глава 25. Почати з нуля

Перші тижні були найважчими.

Данило вперше у житті залишився без звичного захисту.

Без грошей батька.
Без його впливу.
Без прізвища, яке раніше відчиняло всі двері.

І правда виявилась жорстокою.

— Ви ж Савицький? Син Олега Савицького?

Чоловік навпроти усміхнувся занадто ввічливо.

— Колишній, — холодно відповів Данило.

Після зустрічі він вийшов із бізнес-центру й важко видихнув.

Уже п’ятий потенційний клієнт відмовив.

Усі боялися псувати стосунки з його батьком.

— Ти майже не спиш, — тихо сказала Софія одного вечора.

Вони сиділи в її квартирі серед документів, ноутбуків і чашок холодної кави.

Данило нервово потер очі.

— Усе нормально.

— Ти брешеш.

Він гірко всміхнувся.

— Я відкрив фірму без клієнтів, без команди й майже без грошей. Просто ідеальний старт.

Софія мовчки пересунула до нього тарілку з їжею.

— Ти впораєшся.

— А якщо ні?

Вона підняла на нього очі.

— Тоді я все одно буду поруч.

І ці слова вдарили сильніше за будь-яку підтримку.

Бо Данило ніколи не мав людини, яка залишалась би поруч не через статус чи гроші.

А просто через нього самого.

Софія допомагала йому майже в усьому.

Вони разом шукали офіс.
Разом складали документи.
Разом сиділи ночами над договорами.

Іноді Данило ловив себе на думці, що саме так виглядає справжнє партнерство.

Не красиві фото й дорогі ресторани.

А двоє людей, які тримають одне одного, коли все валиться.

Але проблеми тільки починались.

Одного ранку Данило приїхав до маленького офісу, який ледве зміг орендувати.

І завмер.

На дверях висів лист.

“Оренду скасовано.”

Він одразу зрозумів.

Батько.

Телефон у кишені завібрував майже миттєво.

— Ти впертий хлопчик, — спокійно сказав батько у слухавку. — Але рано чи пізно зрозумієш, що без мене не впораєшся.

У Данила потемніло в очах.

— Це ти зробив?

— Я просто показую тобі реальність.

— Ні. Ти намагаєшся контролювати моє життя навіть зараз.

— Я намагаюсь урятувати тебе від помилки.

— Софія не помилка.

Батько холодно видихнув.

— Через неї ти втратив усе.

Данило повільно стиснув телефон.

— Ні.

Його голос став твердим.

— Через неї я вперше знайшов себе.

І скинув виклик.

Того вечора він приїхав до Софії абсолютно виснаженим.

Вона мовчки відкрила двері й одразу обійняла його.

Без зайвих питань.

Без слів.

Данило закрив очі, притискаючи її до себе.

— Я боюся не впоратись, — тихо зізнався він.

Софія повільно підняла голову.

— Подивись на мене.

Він виконав.

— Ти більше не той хлопець, який ховався за грошима й вечірками.

Її пальці обережно торкнулися його щоки.

— Ти сильніший, ніж думаєш.

Данило дивився на неї так, ніби саме вона зараз тримала уламки його світу разом.

І, можливо, це було правдою.