Глава 21. Другий шанс

Софія мовчала.

Навколо них проходили люди, лунали оголошення з динаміків, хтось поспішав до виходу.

А для неї весь світ зараз звузився до одного погляду.

До Данила.

Він стояв перед нею зовсім іншим.

Не тим самовпевненим хлопцем, який колись уклав дурне парі.

Життя, відстань і втрата змінили його.

І Софія це бачила.

Саме тому серце боліло ще сильніше.

— Чому ти дивишся на мене так, ніби боїшся? — тихо запитав Данило.

Вона нервово всміхнулась.

— Бо знаю, що ти можеш знову мене зламати.

Його обличчя боляче стиснулося.

— Я б ніколи більше не зробив тобі боляче.

— Ти не можеш цього гарантувати.

Тиша.

Данило повільно кивнув.

— Так. Не можу.

І ця чесність вдарила по ній сильніше за красиві слова.

Вони вийшли з аеропорту разом.

Весняне повітря Праги було прохолодним, а місто — таким знайомим після року розлуки.

Данило відкрив перед нею дверцята машини.

Софія завмерла на секунду.

Колись усе починалось саме так.

Вона повільно сіла всередину.

— Ти змінив машину, — тихо сказала вона дорогою.

Данило ледь усміхнувся.

— Стару продав.

— Чому?

Він кинув на неї короткий погляд.

— У ній було занадто багато спогадів про тебе.

Софія відвернулась до вікна.

Бо кожна його фраза пробивала її захист усе сильніше.

Він привіз її до набережної Влтави. 

Саме сюди вони колись приходили після пар.

Тільки тепер між ними було набагато більше болю й почуттів.

Вони мовчки йшли вздовж води.

А потім Данило раптом зупинився.

— Софіє… подивись на мене.

Вона повільно підняла очі.

І побачила в його погляді те, чого не було раніше.

Не азарт.
Не самовпевненість.
Не гру.

Страх втратити її остаточно.

— Я не прошу тебе забути минуле, — тихо сказав він. — І не прошу пробачити мене за один день.

Він зробив крок ближче.

— Але я готовий усе життя доводити тобі, що люблю тебе по-справжньому.

У Софії затремтіли пальці.

— Данило…

— Я знаю, що колись почав нашу історію неправильно. Але все, що було після… було справжнім.

В її очах знову з’явились сльози.

Бо вона знала це.

Відчувала.

Навіть коли намагалася ненавидіти його.

— Я так втомилась без тебе… — раптом тихо прошепотіла Софія.

Данило завмер.

А потім обережно торкнувся її щоки.

Так ніжно, ніби вона була найдорожчим, що в нього є.

— Я теж, маленька.

І в ту секунду Софія більше не змогла боротися із собою.

Вона сама зробила крок до нього.

Данило обійняв її так міцно, ніби боявся знову втратити.

А Софія вперше за довгий час дозволила собі просто бути слабкою поруч із ним.

Бо інколи любов не зникає.

Навіть після болю.
Навіть після відстані.
Навіть після зради.

Вона просто чекає, чи вистачить двом людям сміливості повернутися одне до одного.