Глава 20. Повернення

День його повернення настав занадто швидко.

Софія весь ранок намагалася працювати, але руки тремтіли щоразу, коли дивилась на телефон.

“Літак приземлився.”

Одне повідомлення.

І серце одразу збилося з ритму.

Аеропорт Києва був шумним і переповненим людьми.

Софія стояла біля панорамних вікон уже майже двадцять хвилин, стискаючи ремінець сумки так сильно, що боліли пальці.

Вона все-таки приїхала.

І тепер сама не розуміла — правильно це чи ні.

Навколо люди обіймали близьких, сміялись, хтось плакав від радості.

А вона боялася навіть дихати.

Бо майже рік вони були лише голосами в телефоні.

А зараз він стане реальним.

Знову.

Данило побачив її одразу.

Серед десятків людей.

Наче завжди вмів знаходити тільки її.

І в ту секунду весь шум навколо зник.

Він завмер.

Софія теж.

Майже рік.

Майже рік без можливості торкнутися, обійняти, подивитися в очі не через екран.

Данило виглядав інакше.

Дорослішим.
Спокійнішим.
Жорсткішим.

Але коли він подивився на неї — Софія впізнала того самого хлопця, який колись сказав:

“Я тебе поверну.”

Він повільно підійшов ближче.

І зупинився за крок.

Наче боявся налякати її.

— Привіт, маленька…

Від цього голосу в неї миттєво защеміло всередині.

— Привіт.

Тиша між ними була не чужою.

Навпаки — занадто рідною.

Данило уважно дивився на неї, ніби боявся, що вона зараз зникне.

— Ти стала ще красивішою.

Софія нервово всміхнулась.

— А ти досі починаєш із компліментів.

Він тихо засміявся.

І в ту ж секунду вона зрозуміла:

вона скучила навіть за цим сміхом.

— Як Київ? — тихо запитав Данило, коли вони повільно йшли до виходу.

— Шумний. Швидкий. Самотній.

Він опустив очі.

— У Лондоні було так само.

Вони знову замовкли.

Стільки слів хотілося сказати.

І водночас жодне не здавалося правильним.

Біля виходу Данило раптом зупинився.

— Софіє…

Вона повернулася до нього.

Його погляд став серйозним.

Небезпечно щирим.

— Я знаю, що не заслужив другого шансу.

У неї перехопило подих.

— Данило—

— Але за цей рік я зрозумів одну річ.

Він зробив крок ближче.

— Усі мої успіхи, гроші, робота… нічого не мають значення, якщо в моєму житті немає тебе.

Софія відчула, як очі починають зрадницьки пекти.

Бо вона бачила:

він говорить правду.

І саме тому було так страшно знову впустити його в серце.