Глава 18. Між “люблю” і “пробач”

Глава 20. Між “люблю” і “пробач”

Весна приходила повільно.

У Києві танув сніг, на вулицях з’являлись перші теплі вечори, люди ставали усміхненішими.

А Софія почувалася так, ніби застрягла в тій самій зимі.

— Ти останнім часом десь далеко, — тихо сказав Андрій, коли вони разом вечеряли у відеодзвінку.

Софія втомлено усміхнулась.

— Просто багато роботи.

Брат уважно подивився на неї.

— Це через нього?

Вона мовчала.

І Андрій важко зітхнув.

— Софіє… люди можуть помилятися.

— Він не просто помилився.

Її голос став тихішим.

— Він зламав мені довіру.

Андрій кивнув.

— Але ти досі його любиш.

Софія опустила очі.

І саме мовчання стало відповіддю.

Того ж вечора Данило сидів у лондонському офісі майже сам.

На столі — документи.
Ноутбук.
Холодна кава.

І фотографія Софії в телефоні, яку він відкривав уже сотий раз.

Він виглядав успішним.

Дорогий костюм.
Серйозна робота.
Кар’єра, про яку мріяв його батько.

Тільки всередині все одно було порожньо.

Телефон раптом засвітився.

“Софія”.

Його серце одразу пришвидшилось.

— Привіт, — тихо сказала вона.

І навіть через відстань він почув втому в її голосі.

— Ти плакала?

Софія тихо засміялась.

— Ти неможливий.

— Просто знаю тебе.

Тиша.

Така знайома.

Така рідна.

— Данило… — її голос трохи тремтів. — Ми так більше не можемо.

У нього всередині все напружилось.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми ніби не разом. Але й не чужі.

Він заплющив очі.

Бо це була правда.

Вони застрягли між минулим і почуттями, які нікуди не зникли.

— Я не можу тебе відпустити, — тихо сказав він.

Софія сперлась лобом об холодне вікно квартири.

— А я не можу повністю пробачити тебе.

Ці слова боліли.

Але вони обоє знали: це чесно.

— Якби я міг повернути той день… — тихо почав Данило.

— Не треба.

— Ні, послухай.

Його голос був хрипким від емоцій.

— Я б ніколи не погодився на те парі. Ніколи б не дозволив тобі пройти через це.

Софія заплющила очі.

Сльози знову підступили занадто близько.

— Чому ти тоді не зупинився?

Данило довго мовчав.

А потім чесно відповів:

— Бо я був дурнем, який не розумів, що зустріне любов усього свого життя.

У Софії перехопило подих.

Вона ненавиділа ці слова.

Бо все ще вірила їм.

Після дзвінка ніхто з них не зміг заснути.

Софія лежала в темряві, дивлячись у стелю.

А Данило сидів на підлозі біля ліжка в Лондоні, тримаючи телефон у руках.

Їх розділяли країни.
Міста.
Час.

Але любов між ними вперто відмовлялась помирати.