Глава 17. Час, який не лікує

Зима тягнулася нескінченно довго.

Ніби сам час вирішив знущатися з них.

Київ засипало снігом.
Лондон зустрічав Данила холодними дощами й сірими ранками.

А всередині в них обох була однакова порожнеча.

Софія жила від роботи до роботи.

Справи.
Документи.
Суди.
Наради.

Вона стала ще сильнішою професійно. Її хвалили, ставили за приклад іншим стажерам, довіряли серйозні проєкти.

Але щойно поверталась додому — усе руйнувалось.

Бо там її ніхто не чекав.

І тоді вона сідала біля вікна з чашкою чаю й несвідомо перевіряла телефон.

Чи написав він.

Навіть якщо вони говорили вчора.
Навіть якщо домовились не прив’язуватись знову.

Серце не слухало розум.

Данило теж навчився ховати біль за роботою.

У компанії його почали поважати навіть ті, хто спочатку бачив у ньому лише “сина багатого батька”.

Він був одним із найкращих.

Впертий.
Розумний.
Холодний у переговорах.

Але ночами ця холодність зникала.

Одного разу колега запитав:

— У тебе є хтось вдома?

Данило завмер лише на секунду.

— Чому питаєш?

— Ти дивишся на телефон так, ніби там усе твоє життя.

Він нічого не відповів.

Бо це була правда.

Час ішов.

Повільно. Боляче. Виснажливо.

Іноді Софії здавалось, що минула вже ціла вічність.

А потім Данило надсилав їй коротке:

“Не забувай їсти.”

І серце знову поводилось так, ніби вони досі разом.

У лютому Софія сильно захворіла.

Температура, слабкість, майже безсонні ночі.

Вона нікому не сказала.

Навіть батькам.

Але Данило одразу почув це по голосу.

— Ти хвора.

— Все нормально.

— Софіє.

Вона заплющила очі.

Навіть через тисячі кілометрів він усе одно відчував її краще за інших.

— Просто застуда.

Через кілька секунд Данило тихо сказав:

— Я ненавиджу, що зараз не можу бути поруч.

І ці слова раптом зламали її остаточно.

Софія тихо заплакала.

Без істерики.
Без криків.

Просто від втоми.

Від болю.
Від любові, яка ніяк не закінчувалась.

— Не плач, маленька…

Його голос був таким ніжним, що їй стало ще гірше.

— Час мав усе виправити, — прошепотіла вона. — А стало тільки болючіше.

На тому кінці Данило мовчав кілька секунд.

А потім чесно сказав:

— Бо ми не чужі одне одному.

І саме це було їхньою найбільшою проблемою.