Глава 16. Ти все ще мій дім

Їхні розмови стали небезпечно звичними.

Ранкові повідомлення.
Нічні дзвінки.
Фото кави, офісів, випадкових вулиць.

Наче вони знову були разом.

І водночас — ні.

Між ними досі стояла стара образа, про яку вони мовчали занадто довго.

— Ти сьогодні знову працюватимеш до ночі? — запитав Данило під час відеодзвінка.

Софія сиділа на підлозі своєї квартири в Києві, переглядаючи документи.

— У мене завтра важлива зустріч.

— Ти виснажиш себе.

Вона ледь усміхнулась.

— А ти ніби поводишся інакше.

Данило провів рукою по волоссю.

Він теж виглядав втомленим.

Темні кола під очима, розстебнута сорочка, купа паперів на столі позаду.

Але для Софії він усе одно залишався найріднішою людиною.

І це лякало її.

— Можна дещо запитати? — тихо сказала вона.

— У тебе ніколи не треба дозволу.

Софія кілька секунд мовчала.

— Ти… був із кимось після мене?

Данило навіть не задумався.

— Ні.

Її серце боляче стиснулось.

— Чому?

Він гірко всміхнувся.

— Бо після тебе всі здавались чужими.

Софія опустила очі.

І сама не помітила, як усміхнулась крізь сльози.

— А ти? — тихо запитав він.

Вона похитала головою.

— Не змогла.

Між ними повисла тиша.

Тиха.
Болюча.
Занадто чесна.

Того вечора в Лондоні йшов сильний дощ.

Данило стояв біля панорамного вікна своєї квартири й говорив із Софією майже пошепки.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Я звик до тебе навіть на відстані.

Софія заплющила очі.

— Не кажи такого.

— Чому?

— Бо мені й так важко.

Він сперся чолом об скло.

— Софіє… я досі люблю тебе.

Її серце пропустило удар.

Вона знала це.

Відчувала.

Але чути ці слова після всього було страшно.

— Данило…

— Я знаю, що не маю права щось вимагати. Після того, що зробив. Але це правда.

Його голос став тихішим.

— Ти все ще мій дім.

І Софія більше не змогла стримати сліз.

Бо весь цей час сама відчувала те саме.

У Києві вже була глибока ніч, коли дзвінок завершився.

Софія ще довго сиділа в темряві з телефоном у руках.

А потім тихо прошепотіла сама до себе:

— Я ненавиджу те, як сильно люблю тебе.

У той самий момент у Лондоні Данило відкрив їхню стару фотографію.

Ту саму, яку зробив випадково ще до всіх сварок.

Софія сміється, відвернувши голову, а він дивиться на неї так, ніби вже тоді знав:

ця дівчина стане його найбільшим болем.

І найбільшою любов’ю.