Глава 15. Відстань не рятує

Минали місяці.

Лондон і Київ жили в різному ритмі, різних часових поясах, різних світах.

Але була одна річ, яка залишалась однаковою для них обох:

вони так і не змогли забути одне одного.

Софія стала іншою.

Сильнішою.
Стриманішою.
Холоднішою.

У юридичній компанії її швидко помітили. Вона працювала до ночі, бралася за найскладніші справи й майже не дозволяла собі відпочинку.

Колеги захоплювались нею.

— Ти взагалі спиш? — жартував керівник стажування.

Софія лише усміхалась.

Бо робота стала єдиним способом не думати про Данила.

Та це не допомагало.

Вона все одно згадувала його.

Увечері, коли поверталась у порожню квартиру.
Коли пила каву без цукру.
Коли бачила чорні машини, схожі на його.

Іноді їй здавалося, що вона чує його голос у натовпі.

І серце все ще боляче стискалось.

Данило теж змінився.

Лондон зробив його жорсткішим.

Він працював із ранку до ночі, швидко став одним із найкращих стажерів у компанії й уперше в житті почав будувати себе без батькових грошей і статусу.

Його поважали.

Ним захоплювались.

Але ніхто не бачив, що ночами він сидить біля вікна з телефоном у руках, відкриваючи старі фотографії Софії.

Він так і не зміг видалити їх.

Одного разу Артем подзвонив йому пізно ввечері.

— Ти бачив її нове фото?

Данило мовчки відкрив соцмережі.

Софія стояла біля Дніпра в Києві.

Вітер розвівав її волосся, а на обличчі була легка усмішка.

Вона виглядала щасливою.

І це чомусь зробило ще болючіше.

— Вона гарна, — тихо сказав Артем.

— Я знаю.

— Ти досі любиш її?

Данило гірко всміхнувся.

— А я хоч колись переставав?

Того ж вечора Софія випадково почула в офісі британський акцент одного з клієнтів.

І серце різко стиснулось.

Лондон.

Одне слово — і всі спогади накрили хвилею.

Вона різко вийшла на балкон офісу, намагаючись заспокоїтись.

Але очі вже наповнювались сльозами.

Бо час не лікував.

Відстань не рятувала.

Вони просто навчилися жити з болем.

У грудні в Києві випав перший сніг.

Софія стояла біля вікна квартири з чашкою чаю, коли телефон раптом засвітився.

Невідомий номер.

Вона вже хотіла скинути.

Але щось всередині змусило відповісти.

— Алло?

Кілька секунд тиші.

А потім знайомий голос, від якого серце завмерло.

— Софіє…

Вона перестала дихати.

Лондон був за тисячі кілометрів.

Але біль між ними досі залишався надто близько.

           Неможливо бути чужими

— Софіє…

Його голос був тихим. Хриплим. Ніби він теж не спав ночами.

Софія сильніше стиснула телефон.

Стільки місяців вона вчила себе бути сильною.

Вчила жити без нього.
Не чекати.
Не згадувати.

І все зруйнувалося за одну секунду.

— Навіщо ти подзвонив? — тихо запитала вона.

На тому кінці запала тиша.

— Бо більше не можу мовчати.

Софія заплющила очі.

Небезпечно.

Усе це було дуже небезпечно для її серця.

— Данило…

— Я знаю, що ти досі злишся. І маєш право. Але я просто хотів почути твій голос.

Вона сперлась рукою об холодне скло вікна.

Київ мерехтів вечірніми вогнями, а всередині неї знову оживало те, що вона так довго намагалася поховати.

— У тебе все добре? — раптом запитав він.

І це було найгірше.

Бо навіть після всього він досі хвилювався про неї так, ніби мав на це право.

— Так.

— Брешеш.

Софія нервово всміхнулась крізь сльози.

— Ти теж.

На тому кінці він тихо видихнув.

І вони обоє зрозуміли:

жоден із них так і не навчився жити без іншого.

Після того дзвінка все змінилося.

Вони не говорили про стосунки.
Не згадували сварки.
Не говорили про минуле.

Спочатку це були короткі повідомлення.

“Ти їла?”
“Як пройшла справа?”
“У Лондоні знову дощ.”

Але поступово ці повідомлення стали частиною їхніх днів.

І ночей.

— Ти усміхаєшся в телефон, — засміявся Андрій під час відеодзвінка із сестрою. — Це вже небезпечно.

Софія одразу опустила очі.

— Не вигадуй.

— Це він?

Вона мовчала.

І брат лише тихо зітхнув.

— Ти все ще його любиш.

Софія довго дивилась у вікно.

А потім чесно прошепотіла:

— На жаль.

У Лондоні Данило теж змінювався.

Він більше не ходив по клубах.
Не шукав випадкових знайомств.
Не намагався втекти від себе.

Уперше в житті одна людина стала для нього важливішою за власну гордість.

Одного вечора він сидів у порожньому офісі майже опівночі, коли на телефон прийшло фото.

Софія.

У теплому светрі, з чашкою чаю в руках і трохи втомленою усмішкою.

“Я сьогодні нарешті виспалась.”

Данило дивився на фото так довго, ніби боявся, що воно зникне.

А потім написав:

“Ти красива.”

Кілька хвилин повідомлення залишалось непрочитаним.

Потім з’явилась відповідь:

“Ти досі фліртуєш.”

Він усміхнувся вперше за багато місяців.

“Тільки з тобою.”

І Софія ще довго дивилась на це повідомлення, відчуваючи, як серце знову починає належати йому.

Попри відстань.
Попри біль.
Попри все, що між ними сталося.

Бо деякі люди назавжди залишаються одне в одному.