Глава 14. Різні міста — одне серце

Після тієї сварки між ними ніби виросла прірва.

Данило дзвонив.

Писав.
Стояв під її будинком.
Просив хоча б поговорити.

Але Софія більше не відкривала двері.

Бо якщо відкриє — знову пробачить.

А цього вона боялася найбільше.

— Ти справді їдеш? — тихо запитав Артем, стоячи поруч із Данилом в аеропорту.

Данило гірко всміхнувся.

— Наче в мене є вибір.

Він виглядав виснаженим.

За останні тижні Данило ніби втратив частину себе.

— Напиши їй ще раз, — сказав Максим.

— Вона мене ненавидить.

— Ні, — тихо відповів Артем. — Якби ненавиділа — їй би не було так боляче.

Данило мовчки подивився у вікно на літаки.

Лондон.

Рік стажування в міжнародній юридичній компанії, яку організував батько через свої зв’язки.

Новий шанс.
Нове життя.

Тільки без неї воно не мало сенсу.

Перед посадкою він усе ж відкрив телефон.

Останнє повідомлення Софії залишалось непрочитаним уже кілька днів:

“Їдь.”

Лише одне слово.

Але воно зламало його сильніше за все.

Софія дізналась про його виліт випадково.

Ірина зайшла до кімнати пізно ввечері.

— Ти плакала?

— Ні.

Мама сіла поруч.

— Софіє… ти не зобов’язана робити вигляд, що тобі не боляче.

І тоді вона не витримала.

Сльози, які тримала в собі тижнями, нарешті вирвались назовні.

— Він брехав мені від самого початку…

Її голос тремтів.

— А найгірше те, що я все одно люблю його.

Мама мовчки обійняла її.

І Софія вперше за довгий час дозволила собі бути слабкою.

Через місяць вона прийняла рішення.

Київ.

Стажування в юридичній компанії старого друга її батька.

Олександр Мироненко спочатку здивувався.

— Ти впевнена?

Софія кивнула.

— Мені потрібно поїхати.

Насправді їй потрібно було втекти.

Від спогадів.
Від Данила.
Від місць, де все нагадувало про нього.

Київ зустрів її шумом великого міста й новим ритмом життя.

Інша країна.
Інші люди.
Інша Софія.

Вона багато працювала, майже не відпочивала й намагалася не думати про минуле.

Але ночами все одно відкривала телефон.

І дивилась на його ім’я в контактах.

“Данило.”

Він більше не писав.

І це боліло навіть сильніше.

У Лондоні Данило теж намагався жити далі.

Дорогі офіси.
Нові знайомства.
Робота в престижній компанії.

Він мав усе, про що колись мріяв його батько.

Але кожного вечора повертався у порожню квартиру й думав тільки про неї.

Про Софію.

Одного разу Максим надіслав йому фото.

Софія в Києві.

Стоїть біля офісного центру в строгому костюмі й усміхається колегам.

Данило дивився на фото кілька хвилин.

А потім тихо сказав сам до себе:

— Ти все одно моя найбільша любов.

Навіть якщо тепер між ними — тисячі кілометрів і зруйнована довіра.