Глава 13. Ранок після щастя

Ранкове сонце повільно пробивалося крізь великі панорамні вікна.

Софія прокинулась першою.

Кілька секунд вона просто лежала мовчки, слухаючи рівне дихання Данила поруч.

Учора все змінилося.

Між ними більше не було тієї стіни, яку вони будували місяцями.

Софія обережно повернула голову.

Данило спав незвично спокійно. Без звичної напруги на обличчі, без тієї холодної маски, яку він постійно носив перед іншими.

Зараз він виглядав… справжнім.

І це лякало її.

Бо вона знала: тепер може втратити його по-справжньому.

— Ти занадто голосно думаєш.

Софія здригнулась.

Данило сонно усміхався, не відкриваючи очей.

— Я не думаю.

— Брешеш.

Вона тихо засміялась.

І цей сміх змусив його нарешті відкрити очі.

Данило кілька секунд просто дивився на неї.

Наче досі не вірив, що вона поруч.

— Що? — ніяково запитала Софія.

— Ти красива.

Вона одразу закотила очі.

— Тільки не починай свої—

— Я серйозно.

Його голос був таким щирим, що Софія замовкла.

Пізніше вони разом готували сніданок.

Точніше, Софія готувала, а Данило заважав.

— Ти взагалі вмієш щось робити на кухні? — сміялась вона.

— Вмію замовляти доставку.

— Це не рахується.

Він обійняв її зі спини, поклавши підборіддя їй на плече.

І Софія раптом застигла.

Бо до цього моменту ніхто не обіймав її так.

Не через пристрасть.
Не через гру.

А ніби боявся відпустити.

Але щастя тривало недовго.

Телефон Данила різко засвітився на столі.

“БАТЬКО”.

Його обличчя одразу змінилось.

Софія помітила це миттєво.

— Все добре?

Данило кілька секунд дивився на екран, а потім важко видихнув.

— Не зовсім.

Він відповів на дзвінок.

— Так.

Навіть Софія чула холодний чоловічий голос у слухавці.

— Де ти? Сьогодні зустріч із партнерами компанії. Ти забув?

— Я пам’ятаю.

— Тоді приведи себе до ладу й перестань поводитися як дитина.

Данило стиснув щелепу.

— Я приїду.

Він різко скинув виклик.

На кухні повисла тиша.

Софія обережно підійшла ближче.

— У вас складні стосунки?

Данило гірко всміхнувся.

— У нас їх майже немає.

Вона дивилась на нього й розуміла:

Навіть після всього між ними, Данило досі носить у собі того самотнього хлопчика, який усе життя намагався заслужити любов.

Після тієї ночі Софії здавалося, що між ними нарешті стало легко.

Вона почала звикати до його повідомлень зранку.
До його рук.
До того, як Данило дивився на неї — ніби вона була найважливішою людиною в його житті.

І саме тоді все почало руйнуватись знову.

Данило повернувся від батька пізно вночі.

Злий.
Напружений.
Мовчазний.

Софія одразу зрозуміла — щось сталося.

— Данило?

Він мовчки скинув піджак на диван.

— Батько хоче відправити мене за кордон.

У Софії всередині все похололо.

— Що?

— На стажування. До Лондона. На рік.

Вона дивилась на нього, не кліпаючи.

— І ти… поїдеш?

Данило різко провів рукою по волоссю.

— У мене майже немає вибору.

Його батько ніколи не просив.

Він наказував.

— Це через компанію?

— Так. Він хоче, щоб я потім працював із ним.

Софія опустила очі.

Ще кілька місяців тому вона б сказала:
“Їдь.”

Але тепер сама думка про це боліла.

Наступні дні Данило став ще більш напруженим.

Він сварився з батьком телефоном.
Зривався через дрібниці.
Майже не спав.

Софія бачила, як сильно він розривається між своїм життям і тим, чого від нього вимагають.

Але найгірше чекало попереду.

— То ви реально тепер разом?

Софія саме виходила з університету, коли її наздогнав Максим.

Вона трохи насторожилась.

— І що?

Максим незручно всміхнувся.

— Нічого… Просто дивно все вийшло.

Софія мовчала.

А потім Максим необережно сказав:

— Хто б міг подумати, що звичайне парі так далеко зайде.

Світ ніби зупинився.

Софія повільно повернула голову.

— Що ти сказав?

Максим зблід.

Він одразу зрозумів, що ляпнув зайве.

— Софіє, я не це мав на увазі—

— ЯКЕ ЩЕ ПАРІ?

Її голос зірвався.

Люди навколо почали обертатись.

Максим нервово видихнув.

— Данило… тоді… він—

І цього вистачило.

Усі ті місяці.
Уся довіра.
Усі почуття.

Раптом у голові залишилась лише одна думка:

Вона знову дозволила собі повірити.

Софія різко відступила назад.

— Він сказав, що для нього це більше не гра.

— Так і є! — швидко сказав Максим. — Ти не бачиш, що з ним відбувається?

Але Софія вже не слухала.

У грудях знову палала стара образа.

Тільки тепер ще сильніше.

Бо цього разу вона справді відкрила йому серце.

Увечері Данило приїхав до неї.

Щойно Софія відкрила двері, він одразу зрозумів — щось не так.

Її очі були холодними.

Майже чужими.

— Софіє—

— Ти знову зробив із мене дурепу?

Він завмер.

— Що сталося?

— Скільки ще людей знали про це парі?!

Данило відчув, як всередині все обривається.

— Хто тобі сказав?

Софія нервово засміялась.

— Це зараз важливо?!

— Софіє, послухай—

— НІ!

У її очах блищали сльози.

— Я повірила тобі! Після всього!

Він зробив крок ближче.

— Я люблю тебе.

— А я більше не знаю, де в твоїх словах правда!

Ці слова вдарили сильніше за будь-який крик.

Данило мовчав.

Бо вперше не знав, як усе виправити.

А Софія тихо сказала: