Глава 11. Вперше вдома

Софія довго мовчала після його слів.

У квартирі було тихо настільки, що чути було лише дощ за вікном.

Данило одразу відвів погляд.

— Вибач. Забудь, що я сказав.

Він уже хотів підвестись, але Софія тихо промовила:

— Я залишусь.

Він завмер.

Наче не очікував почути це.

Вони перемістилися у вітальню.

Софія сиділа на дивані, загорнувшись у плед, який Данило мовчки приніс їй кілька хвилин тому.

Дивно.

Він завжди здавався людиною, яка думає тільки про себе.

Але зараз пам’ятав навіть такі дрібниці.

— Чому ти дивишся на мене? — тихо спитав він.

Софія ледь усміхнулась.

— Намагаюсь зрозуміти, де справжній Данило.

Його усмішка стала сумною.

— Я й сам не знаю.

Вона уважно дивилась на нього.

Без злості.

І це лякало його сильніше за ненависть.

— Ти справді багато вчишся, так? — несподівано запитала Софія.

Данило здивовано підняв брову.

— Артем розповів?

— Трохи.

Він важко видихнув і відкинувся на спинку дивана.

— Люди думають, що мені все дістається просто так.

— А це не так?

— Частково так. Але батько завжди вимагав бути найкращим. Особливо після того, як одружився вдруге.

Його голос став холоднішим.

— Мачуха постійно повторювала, що без грошей батька я ніхто.

Софія стиснула край пледа.

— Тому ти намагався всім довести зворотне?

Він усміхнувся без радості.

— Напевно.

Вона помітила втому в його очах.

Таку глибоку, ніби він носив її роками.

Пізніше Данило пішов на кухню зробити чай.

Софія повільно встала й підійшла до великої полиці біля стіни.

Там стояли кубки. Грамоти. Сертифікати.

Перемоги в дебатах. Юридичні олімпіади. Навчальні досягнення.

Вона здивовано завмерла.

— Ти ніколи не показував цього.

Данило поставив чашки на стіл.

— Бо всім цікавіше бачити в мені мажора.

Софія повільно провела пальцями по одному з дипломів.

І їй стало соромно.

Бо вона теж бачила тільки дорогі машини, самовпевненість і красиву оболонку.

Не людину під нею.

— Софіє?

Вона обернулась.

Данило стояв зовсім близько.

Надто близько.

І від цього її серце почало битись швидше.

— Дякую, що прийшла сьогодні.

Його голос був тихим.

Справжнім.

Без флірту й гри.

Софія дивилась у його очі й раптом зрозуміла:

Вона більше не ненавидить його.

І це було небезпечно.

Бо пробачити — означало знову дозволити йому зробити боляче.

Але коли Данило обережно торкнувся її руки, вона не відсторонилась.

І він помітив це одразу.