Глава 10. Залишся сьогодні зі мною

Данило все ще стояв у дверях, не вірячи, що Софія справді тут.

Не кричить.
Не йде.
Не дивиться з ненавистю.

Просто стоїть із пакетом їжі в руках і трохи нервово стискає пальці.

— Ти так і будеш мовчати? — тихо спитала вона.

Він ніби прокинувся.

— Заходь.

Квартира була великою, дорогою… і дивно порожньою.

Занадто холодною для місця, де хтось живе.

Софія повільно озирнулась.

— Ти тут сам?

— Майже завжди.

Вона чомусь не здивувалась.

На кухні було тихо.

Данило сидів навпроти неї, поки Софія розкладала їжу по тарілках.

— Ти не мусила приходити.

— Знаю.

Він уважно подивився на неї.

— Тоді чому прийшла?

Софія опустила очі.

Бо сама не до кінця розуміла.

Можливо, через той біль у його голосі вчора.
Можливо, через стару фотографію, яку вона випадково побачила на столі.
А можливо, тому що попри всю образу їй більше не хотілося бачити його самотнім.

— Людина не повинна бути сама в такі дні, — тихо сказала вона.

Данило нервово усміхнувся.

— Ти зараз руйнуєш мій образ бездушного мажора.

— Не звикай.

Він тихо засміявся.

І Софія раптом зрозуміла, як сильно скучила за цим сміхом.

Пізніше вони сиділи у вітальні.

За вікном шумів дощ.

Данило крутив у руках стару фотографію.

— Вона була дуже красивою, — сказала Софія.

Він кивнув.

— Мама завжди казала, що я занадто впертий.

— Вона мала рацію.

Він усміхнувся кутиком губ.

А потім раптом став серйозним.

— Після її смерті все стало… дивним.

Його голос звучав тихо й незвично відкрито.

— Батько почав жити роботою. Гроші, зустрічі, справи. Він ніби намагався замінити мені любов картками й подарунками.

Софія мовчки слухала.

— А коли з’явилась мачуха… стало ще гірше.

Він гірко засміявся.

— Вона ненавиділа мене майже з першого дня. Казала, що я розпещений, некерований, невдячний.

— Ти був дитиною.

— Якою ніхто не займався.

Софія відчула, як стискається серце.

Тепер вона починала розуміти, чому він так відчайдушно ховався за самовпевненістю й грошима.

Бо це була броня.

— Знаєш, що найсмішніше? — тихо сказав Данило. — Я все життя думав, що якщо буду достатньо крутим, багатим і впевненим, то мене нарешті хтось полюбить.

Софія повільно підняла на нього очі.

І вперше побачила в ньому не сильного хлопця.

А маленького хлопчика, який у п’ять років втратив маму й так і не навчився проживати цей біль.

Вона обережно накрила його руку своєю.

Данило завмер.

Наче боявся поворухнутись.

— Мені шкода, що тобі довелося через це пройти, — тихо сказала вона.

Він дивився на їхні руки кілька секунд.

А потім несподівано запитав:

— Ти залишишся сьогодні зі мною?

Софія затамувала подих.

І вперше за довгий час її серце не кричало “тікай”.

Воно боляче шепотіло:

“Він справжній.”