Глава 9. Хлопець, якого ніхто не любив

Софія ніколи не замислювалась, чому Данило став саме таким.

Самовпевненим.
Холодним.
Нестерпно впертим.

Для неї він був просто типовим “золотим хлопчиком”, у якого в житті є все.

Дорога машина.
Гроші.
Впливовий батько.
Красиве життя.

Але одного вечора вона випадково побачила іншу сторону.

Вона затрималась в університеті майже до десятої вечора. У коридорах уже було тихо.

Проходячи повз одну з аудиторій, Софія почула знайомий голос.

Данило.

Він говорив телефоном різко й холодно.

— Я сказав, що не приїду.

Кілька секунд тиші.

Потім його щелепа напружилась.

— Передай їй, що мені байдуже, що вона думає.

Софія вже хотіла піти, але наступні слова змусили її завмерти.

— Вона мені ніколи не була матір’ю.

Тиша.

Потім Данило коротко засміявся.

Але в тому сміху не було нічого веселого.

— Знаєш, батько хоча б чесний. Він просто купував мене грошима.

У Софії всередині щось стиснулося.

Вона тихо відійшла, поки він її не помітив.

Наступного дня вона не могла перестати думати про це.

І сама не розуміла чому.

На перерві вона випадково зустріла Артема.

— Данило сьогодні не прийшов? — вирвалося в неї раніше, ніж вона встигла подумати.

Артем здивовано глянув.

— Вперше питаєш про нього.

Софія насупилась.

— Просто запитала.

Артем кілька секунд мовчав.

— У нього сьогодні річниця смерті матері.

Софія завмерла.

— Що?

— Вона померла, коли йому було п’ять.

Світ ніби став тихішим.

— Я… не знала.

— Майже ніхто не знає. Він не любить про це говорити.

Артем сперся на стіну.

— Після цього його батько майже жив на роботі. Велика компанія, постійні справи, гроші… Він просто почав засипати Данила всім, що той хотів.

— Щоб компенсувати втрату?

— Так.

Софія мовчала.

— А потім з’явилась мачуха, — гірко всміхнувся Артем. — Вони ніколи не ладнали. Вона постійно його принижувала, порівнювала з іншими, казала, що він розбещений і схожий на батька.

У грудях стало важко.

— Але Данило не тупий мажор, як усі думають, — продовжив Артем. — Він реально багато вчився. Просто… паралельно жив так, як звик. Гроші, вечірки, дівчата. Бо ніхто ніколи не пояснив йому, як інакше.

Софія повільно опустила очі.

Уперше вона задумалась:

А що, якщо за його самовпевненістю весь цей час ховалась самотня людина?

Того вечора Данило сидів сам у порожній квартирі.

На столі стояла стара фотографія.

Йому п’ять.

Він усміхається, сидячи на руках у мами.

Це була одна з небагатьох речей, які він беріг усе життя.

У двері несподівано подзвонили.

Данило здивовано відкрив.

І завмер.

На порозі стояла Софія.

З маленьким паперовим пакетом у руках.

— Я… принесла тобі вечерю.

Він кілька секунд просто дивився на неї, ніби боявся, що це сон.

А потім тихо запитав:

— Чому?

Софія не одразу знайшла відповідь.

Бо вперше побачила не мажора.

А хлопця, якого в дитинстві ніхто так і не навчив, що таке любов.