Глава 8. Між образою і почуттями

Минали тижні.

Потім — місяці.

А Данило все одно не здавався.

Університет уже готувався до випуску, студенти шукали стажування, говорили про майбутню роботу й доросле життя.

А він щодня думав тільки про одну людину.

Про Софію.

Він більше не тиснув на неї.

Не ловив за руки.
Не змушував слухати себе.
Не говорив голосних фраз.

Просто був поруч.

Непомітно.

Тихо.

Він приносив їй конспекти, коли вона пропускала лекції через застуду.

Допоміг її одногрупнику з важливою справою, навіть не сказавши, що це від нього.

Одного разу Софія випадково забула флешку з важливим проєктом у бібліотеці — Данило шукав її майже дві години по всьому корпусу.

І нічого не просив навзаєм.

Це лякало Софію найбільше.

Бо люди не змінюються так швидко.

Правда ж?

— Ти виглядаєш виснаженою, — сказала її мама за вечерею.

Софія слабо усміхнулась.

— Просто багато навчання.

Мама уважно подивилася на неї.

— Це через хлопця?

Софія одразу опустила очі.

І цього вистачило.

— Софіє…

— Мамо, не треба.

Її голос зламався тихіше, ніж вона хотіла.

Мати м’яко накрила її руку своєю.

— Він образив тебе?

Софія довго мовчала.

А потім тихо сказала:

— Найгірше, коли людина спочатку стає для тебе важливою… а потім ти дізнаєшся, що все почалося через брехню.

У грудях знову защеміло.

Бо, як би вона не намагалася, Данило вже став важливою частиною її життя.

І саме тому було так боляче.

Того вечора Данило сидів у машині біля річки.

Максим мовчки простягнув йому каву.

— Ти схуд.

— Не смішно.

— Я й не жартую.

Данило втомлено потер очі.

За ці місяці він справді змінився.

Менше вечірок.
Менше друзів.
Менше старого Данила Савицького.

— Знаєш, — тихо сказав Максим, — раніше ти дивився на дівчат так, ніби це гра.

— А зараз?

— А зараз ти дивишся так, ніби боїшся втратити останню хорошу річ у своєму житті.

Данило гірко всміхнувся.

Бо це була правда.

Через кілька днів Софія затрималась в університеті допізна.

Коли вона вийшла з корпусу, на вулиці вже йшов сильний дощ.

І, звісно, біля сходів стояв Данило.

З парасолькою.

— Тільки не починай, — втомлено сказала вона.

— Я й не збирався.

Він мовчки підійшов і розкрив парасольку над нею.

Софія хотіла відійти.

Але раптом зрозуміла, що більше не має сил боротися.

Не з ним.

І не з собою.

Вони йшли мовчки.

Лише шум дощу між ними.

— Чому ти досі це робиш? — тихо спитала вона.

Данило подивився вперед.

— Бо одного разу я зруйнував щось справжнє.

Софія стиснула пальці.

— А якщо я ніколи не зможу тебе пробачити?

Він відповів не одразу.

— Тоді я все одно буду шкодувати про це все життя.

І ці слова чомусь боліли їй сильніше, ніж брехня на початку.