Глава 7. Ненавиджу тебе

Софія намагалася жити так, ніби Данила Савицького більше не існує.

Але це було неможливо.

Він був усюди.

У коридорах університету.
У повідомленнях із нових номерів.
У поглядах, які вона ловила на собі під час лекцій.

І найгірше — він не здавався.

Ніби справді вирішив боротися за неї.

Це дратувало ще більше.

— Ти серйозно не відчепишся? — різко сказала Софія, коли Данило наздогнав її біля парковки.

— Поки ти не вислухаєш мене нормально — ні.

— Я вже все почула.

Вона хотіла піти, але він простягнув їй стаканчик кави.

— Без цукру.

Софія глянула на нього холодно.

— Думаєш, якщо запам’ятав мою каву, це щось змінить?

Він мовчав.

І це чомусь злило її ще сильніше.

— Ти не розумієш слова “ні”, Данило?

— Розумію.

— Тоді чому продовжуєш?

Він подивився їй прямо в очі.

— Бо люблю тебе.

Софія нервово засміялася.

Не від радості.

Від злості.

— Ти навіть не знаєш, що таке любов.

Вона різко відсунула стаканчик назад йому в руки й пішла.

А Данило залишився стояти посеред дощу з охололою кавою.

Того ж вечора Софія сиділа в кафе неподалік університету, намагаючись зосередитись на конспектах.

— Можна?

Вона підняла голову.

Максим.

Один із друзів Данила.

Софія напружилась.

— Якщо ти прийшов захищати його—

— Ні. Я прийшов, бо мені соромно.

Вона мовчки дивилась на нього.

Максим важко видихнув.

— Те парі… це була не перша така історія.

У Софії всередині все похололо.

— Що?

— Данило завжди був таким. Самовпевненим придурком, який думав, що може отримати будь-яку дівчину.

Кожне слово било болючіше.

— Раніше це були просто флірт, вечірки, короткі стосунки… Але з тобою все зайшло занадто далеко.

Софія повільно стиснула пальці.

— І скільки їх було до мене?

Максим опустив очі.

Це була відповідь без слів.

У грудях стало гидко.

Наче Данило знову обдурив її.

— Але зараз він інший, — тихо сказав Максим. — Я таким його ще не бачив.

— Не треба.

— Софіє—

— Не треба його виправдовувати.

Вона різко встала.

Усередині кипіла образа.

І тепер до болю додалося ще й приниження.

Вона була для нього черговим викликом. Черговою “перемогою”.

Наступного дня Данило чекав її біля аудиторії.

Побачивши його, Софія різко зупинилась.

— Що сталося? — одразу запитав він. — Ти плакала?

— Не смій робити вигляд, що хвилюєшся.

Він насупився.

— Софіє—

— Скільки їх було до мене?

Данило завмер.

І цього вистачило.

Софія гірко всміхнулась.

— Ясно.

— Це не має значення.

— Для тебе, може, ні. Бо ти звик грати людьми.

— Я не граю тобою!

— Та невже?!

В її голосі вперше з’явився справжній гнів.

Кілька студентів навіть обернулися на них.

— Ти мене принизив! — тихо, але різко сказала вона. — Зробив дурепою перед усіма!

— Я закохався в тебе!

— А я ненавиджу тебе за це!

Данило ніби перестав дихати.

Софія зробила крок ближче.

В очах блищали сльози.

— Ненавиджу твою настирливість. Твою впевненість, ніби ти все можеш виправити. Ненавиджу те, що ти не здаєшся!

Вона важко видихнула.

— І найбільше ненавиджу те… що частина мене досі хоче тобі повірити.

Після цих слів вона швидко пішла.

А Данило залишився стояти посеред коридору, стискаючи кулаки.

Бо вперше зрозумів:

Її ненависть боліла менше, ніж її сльози.