Глава 6. Я тебе поверну

Після того дня Софія зникла з його життя.

Не буквально.

Вона приходила на пари. Сиділа через кілька рядів попереду. Відповідала викладачам так само впевнено й спокійно.

Але для Данила її більше ніби не існувало.

Вона не дивилася на нього.

Не відповідала на повідомлення.

Навіть коли вони випадково опинялися поруч у коридорі — проходила повз так, ніби він був порожнім місцем.

І це ламало його сильніше, ніж він міг уявити.

— Напиши їй щось нормальне, — сказав Артем, сидячи в Данила вдома. — Вибачся.

— Я вже писав.

— І?

Данило мовчки показав телефон.

“Абонент вас заблокував.”

Артем тихо свиснув.

— Оце ти влип.

— Без тебе знаю.

Максим нервово потер потилицю.

— Слухай… ми не думали, що все так буде.

Данило різко підняв погляд.

— А як ви думали? Що я пограюсь і кину її?

Ніхто не відповів.

Бо саме так усе й мало бути.

Спочатку.

Тієї ночі Данило майже не спав.

Він лежав і дивився в стелю, згадуючи кожну їхню розмову.

Її погляд.

Її усмішку.

Те, як вона хмурилась, коли думала.

І найгірше — момент у бібліотеці.

Розчарування в її очах.

Воно переслідувало його.

Вперше в житті Данило ненавидів себе.

Через кілька днів він випадково почув розмову викладачів.

— Мироненко? Дуже сильна студентка. Її батько вже чекає її у своїй фірмі.

— Так, вона далеко піде.

Данило мимоволі усміхнувся.

Він пишався нею.

І саме це остаточно його добило.

Бо людина, яка для нього стала важливою, тепер дивилася на нього як на брехуна.

Увечері він стояв біля університету під дощем.

Софія вийшла пізно.

Побачивши його, одразу напружилась.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю тебе.

— Даремно.

Вона хотіла пройти повз, але Данило обережно взяв її за руку.

Не грубо.

Наче боявся, що вона зникне.

— Відпусти.

— Ні, поки ти мене не вислухаєш.

Софія холодно подивилася на нього.

— У тебе є рівно хвилина.

Данило важко видихнув.

— Так. Спочатку це було парі. Найдурніше в моєму житті. І я б віддав усе, щоб повернути час назад.

Вона мовчала.

— Але потім з’явилась ти. І все стало іншим.

— Красиві слова.

— Це правда.

Софія гірко всміхнулась.

— Ти знаєш, чому я не вірю тобі?

— Чому?

— Бо такі хлопці завжди закохуються тільки тоді, коли стає складно.

Його пальці повільно розтиснули її руку.

Але він не відступив.

— Можливо. Але я вперше не хочу здатися.

Вона подивилася на нього довго й уважно.

Наче намагалася зрозуміти, бреше він чи ні.

— Пізно, Данило.

— Ні.

Він зробив крок ближче.

Дощ повільно стікав по його волоссю й куртці, але він навіть не помічав цього.

— Я тебе поверну.

І вперше Софія не змогла одразу відвести погляд.