Глава 5. Небезпечна правда

— Ти реально попав, — засміявся Максим, коли Данило вкотре відмовився їхати в клуб.

— Відчепись.

— Ні, серйозно. Ти дивишся на неї так, ніби вже придумав їй прізвище своїх дітей.

Данило кинув у нього серветкою.

Але всередині було не смішно.

Бо щось справді змінювалося.

І чим більше часу він проводив із Софією, тим сильніше ненавидів те дурне парі.

Вони сиділи в бібліотеці вже майже дві години.

Софія щось виписувала в конспект, а Данило замість роботи дивився на неї.

— Ти мене зараз пропалиш поглядом, — сказала вона, не піднімаючи очей.

— Я думаю.

— Це для тебе нове?

— Дуже смішно.

Вона тихо засміялась.

І цей сміх став для нього найнебезпечнішою річчю у світі.

Бо тепер він хотів чути його постійно.

— Данило Савицький у бібліотеці? — почувся знайомий голос.

Максим.

Разом із Артемом.

Софія підняла голову.

— О, так ось де ти пропадаєш, — усміхнувся Артем. — А ми вже думали, що ти закохався.

Данило напружився.

— Закрий рот.

Але хлопці вже помітили його погляд.

І цього вистачило.

Максим хитро посміхнувся.

— Ну що, скоро місяць закінчується. Ти ж пам’ятаєш про наше парі?

Світ ніби завмер.

Софія повільно перевела погляд на Данила.

— Яке… парі?

У Данила всередині все обірвалося.

— Софіє, це не те—

— Яке парі, Данило?

Вона вже не посміхалась.

Максим перестав жартувати.

Артем тихо вилаявся, зрозумівши, що сталося.

— Це було давно, — швидко сказав Данило. — Я був ідіотом.

— Про що вони говорять?

Софія дивилася тільки на нього.

І вперше в її очах була не холодність.

Розчарування.

Гостре. Болюче.

Данило зробив крок ближче.

— Послухай мене.

— Ні. Це ти послухай.

Вона різко закрила книжку.

— Ти посперечався на мене?

Тиша.

І ця тиша сказала все.

Софія гірко всміхнулась.

— Боже… Я ж знала.

— Софіє—

— Я ж знала, що такі хлопці, як ти, не роблять нічого просто так.

— Але зараз усе по-іншому.

— Для тебе, може, це гра закінчилась. А для мене вона навіть не мала починатися.

Вона взяла речі й пішла до виходу.

Данило кинувся за нею.

— Софіє, будь ласка.

Вона зупинилася лише раз.

Обернулася.

В очах блищали сльози, які вона вперто стримувала.

— Ти не уявляєш, як сильно я ненавиджу брехню.

І пішла.

А Данило залишився стояти посеред бібліотеки, вперше відчуваючи, що справді може втратити людину, яка стала для нього всім.