Глава 3. Ти не вмієш кохати

Данило сам не помітив, коли все змінилося.

Спочатку це було просто цікаво.
Потім — азарт.
А тепер він ловив себе на тому, що шукає її погляд у натовпі.

І це дратувало.

Він сидів на лекції, але замість конспекту дивився, як Софія поправляє волосся й уважно слухає викладача.

Вона завжди була іншою.

Не сміялася над дурними жартами хлопців. Не викладала напоказ своє життя. Не бігала за популярністю.

І саме тому Данило почав думати про неї занадто часто.

— Ти став дивний, — сказав Максим, сідаючи поруч у кафе. — Не кажи, що реально втюрився.

— Не неси дурниць.

— Тоді чого ти вже третій день не їздиш у клуб?

Данило мовчав.

Бо сам не знав відповіді.

Раніше вечірки, шум, дівчата й легкий флірт були його життям.

Тепер усе це раптом стало порожнім.

Його дратувало, коли хтось із хлопців говорив про Софію.

Особливо коли дивився на неї.

Особливо коли посміхався їй.

І це було нове відчуття.

Неприємне.
Сильне.
Небезпечне.

— Ти переслідуєш мене?

Софія стояла біля бібліотеки зі складеними на грудях руками.

Данило сперся плечем об стіну й посміхнувся.

— Може, випадковість?

— Третій раз за день?

— Добре. Не випадковість.

Вона важко зітхнула.

— Данило, чого ти хочеш?

Він дивився на неї кілька секунд.

І вперше не хотів жартувати.

— Тебе.

Софія ледь усміхнулася.

Але не тепло. Скоріше сумно.

— Такі хлопці, як ти, не знають, що таке серйозно.

— А які “такі”?

— Самовпевнені. Красиві. Багаті. Ті, кому все легко дістається.

Вона зробила крок ближче.

— Ви закохуєте дівчат, а потім вам стає нудно.

Данило стиснув щелепу.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Знаю достатньо.

— І що ж?

Софія подивилася йому прямо в очі.

— Ти не вмієш кохати.

Ці слова вдарили сильніше, ніж він очікував.

Бо чомусь саме її думка стала для нього важливою.

Того вечора Данило довго сидів у машині біля її гуртожитку.

Вперше за багато років він не знав, як діяти далі.

Квіти?
Вона не любить показуху.

Компліменти?
Вона їм не вірить.

Гроші?
Їй байдуже.

І це зводило його з розуму.

Він дістав телефон і відкрив їхній чат.

“Ти помиляєшся щодо мене.”

Довго дивився на повідомлення.

А потім стер.

Бо раптом зрозумів:

Вона має всі причини йому не вірити.

Вона дочка, юриста, батько має свою юридичну фірму, а мама відомий стоматолог, яка має свою клініку. Має старшого брата який пішов по мамі, а вона по татові.

Сім’я Софії Мироненко була саме тим місцем, куди завжди хотілося повертатися.

Теплою.
Спокійною.
Справжньою.

Її батько, Олександр Мироненко, був відомим адвокатом і власником юридичної фірми. Серйозний, вимогливий у роботі, але вдома він зовсім змінювався. Завжди знаходив час для родини, цікавився справами дітей і вмів слухати так, що поруч із ним хотілося говорити чесно.

Саме від нього Софія успадкувала любов до права, впертість і вміння бачити людей наскрізь.

Її мама, Ірина Мироненко, працювала стоматологом і мала власну клініку. Добра, спокійна й дуже турботлива жінка, яка була “серцем” родини. Вона завжди помічала, коли хтось засмучений, і вміла створити відчуття затишку навіть після найважчого дня.

У їхньому домі ніколи не було криків чи принижень.

Там говорили.
Пояснювали.
Підтримували одне одного.

Старший брат Софії, Андрій, пішов по маминих стопах і працював стоматологом. Він часто жартував, що Софія — “улюблена татова донька”, але говорив це без ревнощів, а з теплом.

Вони були дуже близькими.

Андрій завжди захищав сестру, а Софія довіряла йому навіть те, про що мовчала перед батьками.

У родині Мироненків панувала повага.

Ніхто не знецінював чужі почуття.
Ніхто не намагався бути “головнішим”.
Вони вміли чути одне одного.

Саме тому Софії було так важко зрозуміти Данила.

Вона виросла в любові, де не потрібно було заслужити увагу грошима чи успіхом.

Для неї турбота була природною.
Щирість — обов’язковою.
А сім’я — місцем безпеки.

І коли вона вперше побачила, наскільки самотнім може бути Данило у власному домі, її серце здригнулося.

Бо поруч із ним вона вперше усвідомила:

Не всі люди виростають у любові.