Глава 2. Сильний горішок

Наступного дня Данило вже знав її розклад.

Пари. Улюблена кава. Бібліотека на третьому поверсі. Навіть те, що вона завжди сидить біля вікна.

— Ти реально взявся за це парі, — сміявся Максим, спостерігаючи, як Данило поправляє темне пальто перед дзеркалом автомобіля.

— Я ніколи не програю.

Він сказав це занадто впевнено.

І сам собі повірив.

Софія сиділа в коридорі університету й щось друкувала в ноутбуці, коли поруч опустилася тінь.

— Ти завжди така серйозна?

Вона навіть не підняла очей.

— А ти завжди заважаєш людям працювати?

Данило усміхнувся.

Зазвичай після такої усмішки дівчата починали нервувати, сміятися або хоча б дивитися на нього довше.

Софія продовжувала друкувати.

— Слухай, — він нахилився ближче, — ти хоча б знаєш, хто я?

— Людина, яка не розуміє натяків?

Він тихо засміявся.

— Мені подобається твій характер.

— А мені — тиша.

Вона взяла ноутбук і просто пересіла на інший кінець коридору.

Данило залишився сидіти сам.

Уперше за довгий час його… проігнорували.

Через кілька днів він не здався.

Навпаки.

Це почало його азартити.

Він приносив їй каву.

— Без цукру. Я запам’ятав.

— Не треба було.

Він відкривав перед нею двері.

— Я сама можу.

Він підморгував їй у коридорах.

Вона проходила повз так, ніби його не існувало.

І що дивніше — Данило починав злитися.

— Та що з нею не так? — буркнув він друзям у кафе. — Будь-яка інша вже давно погодилась би на побачення.

— А ця не будь-яка, — засміявся Артем.

Данило мовчки подивився у вікно.

Софія саме виходила з університету під дощем.

Без парасольки.

Він автоматично схопив свою куртку й вибіг за нею.

— Софіє!

Вона обернулася.

Данило підійшов ближче й мовчки розкрив над нею парасольку.

— Ти захворієш.

Вона здивовано глянула на нього.

Вперше без байдужості.

— Чому ти це робиш?

Він уже хотів сказати щось легке. Черговий флірт. Красиву фразу, як робив завжди.

Але раптом відповів чесно:

— Не знаю.

І це налякало його більше, ніж усе це парі.