Глава 1. Парі

Анотація

Він — гордий мажор, красень і останній курс юридичного факультету. Звик перемагати, отримувати все одним поглядом і ніколи не просити вибачення.

Вона — розумна, тиха, сильна студентка того ж вишу. Не з тих, хто ведеться на дорогі машини, дорогі слова і фальшиву увагу.

Одного вечора він укладає дурне парі з друзями: закохати її в себе.

Але він не знав одного: інколи гра перетворюється на правду.
І коли вона дізнається все — він втратить її.

Тоді вперше в житті йому доведеться не вигравати, а боротися.

Бо він скаже: “Я тебе поверну”.

Глава 1. Парі

— Та вона навіть не подивиться на тебе, — засміявся Максим, кидаючи ключі від машини на стіл.

Данило Савицький повільно підняв брову.

— На мене? — перепитав він спокійно. — Ти серйозно?

За столом вибухнув сміх.

Вони сиділи в дорогому кафе біля університету. Тут часто збиралися студенти юридичного факультету, але компанія Данила завжди виділялася: дорогий одяг, гучні розмови, самовпевненість і відчуття, ніби весь світ їм щось винен.

Данило був саме таким.

Останній курс. Син відомого адвоката. Найкраща машина на парковці. Найвища самооцінка в усьому університеті.

Він звик, що дівчата самі писали йому першими.

Але не вона.

Софія Мироненко.

Вона сиділа за два столики від них із книжкою з кримінального права. Темне волосся спадало на плечі, погляд був зосереджений, а біля неї лежали конспекти з рівними акуратними рядками.

Вона не сміялася голосно. Не дивилася на Данила. Не намагалася привернути увагу.

І саме це його зачепило.

— Спір? — сказав Артем, нахилившись ближче. — Ти знайомишся з нею, закохуєш у себе, а потім приводиш на нашу вечірку через місяць.

Данило посміхнувся.

— Легко.

— Якщо вона тебе відшиє?

— Не відшиє.

Максим простягнув руку.

— Тоді парі.

Данило потиснув її, навіть не задумавшись.

Він ще не знав, що цим рухом почав історію, яка зламає його гордість.

Софія саме закрила книжку й підвелася. Вона пройшла повз їхній столик, навіть не глянувши на нього.

Данило встав.

— Софіє, так?

Вона зупинилася й повернула голову.

— Так. А ти?

Він усміхнувся так, як усміхався завжди, коли був упевнений у перемозі.

— Данило Савицький.

Софія подивилася на нього спокійно.

— І?

Його усмішка трохи зникла.

Друзі за спиною ледь стримували сміх.

А Софія просто чекала.

Уперше Данило не знав, що сказати далі.