Парі на поцілунок

— Ну і що ти мені зробиш? — запитала дівчина, перекривляючи чоловіка за спиною, який розвернувся і вже йшов від неї геть. — Іди звідси, бо зараз варту покличу!  Ще й огризається! А раптом ти злодій? Дуже схожий! Ти бач, який гоноровий, а сам жебрак жебраком, обірваний он який! Напевно, і дівчини немає, якій на свято Нового року подарувати подарунок можеш? Яка ж на такого увагу зверне? Дурбелик! — бурчала Стрембіка вслід чоловіку, який щойно обізвав її злюкою. Але, очевидно, промовила вона це занадто голосно і необачно.

Чоловік раптом розвернувся і, зі злістю сплюнувши та стиснувши кулаки, посунув на неї.

— Ой-ой-ой! І що ж ти мені зробиш? — повторила вона знову, косячись поглядом на банки з молоком, які стояли на прилавку.

Дівчина, яку звали Стрембіка, якраз продавала молочні продукти. Приїхала сьогодні з мамою із села під столицею. Взагалі не хотіла їхати, але мати сказала, щоб обов'язково допомагала сьогодні, бо їй треба на свято Нового року накупувати всього, а Стрембіка якраз замість неї за прилавком постоїть.

Покупців нині у Стрембіки було мало, тому що поруч стояли перекупки, які продавали молоко набагато дешевше. Але мати загнула високу ціну й сказала, що її молоко нерозведене і має високу жирність, тому хай краще купують рідше, але справді гарне молоко, людям сподобається, ще прийдуть і потім стануть її постійними покупцями. Отакі в матері були нехитрі хитрощі.

І от тепер Стрембіка боялася, що цей чоловік, котрий недавно до її прилавка підійшов, крутився біля молочних продуктів, зирив на пляшки та слоїки, і на неї, Стрембіку, вкраде що-небудь. Він так нічого й не купив (тут у неї закралася думка, що він, можливо, злодій, хоче вкрасти шматочок масла або сиру, які лежали загорнуті у мокрі ганчірочки, щоб не обвітрилися), саме тому і почала вона з ним сваритися. Мороз кусав за руки, за щоки, а Стрембіка кусала хлопця словами. Чомусь розізлилася на нього, бували у неї такі напади злих веселощів, так би мовити, і той, хто потрапляв у такий період, коли її язичок був добряче обкусаний та поколений, начувався лиха.

— Та що ти розумієш?! — підійшов хлопець ближче, гнівно блискаючи очима. — Та якщо захочу, то кожна буде моєю! Будь-яка із цього міста!

— Ой, і будь-яка! — зареготала Стрембіка. — Та ти на себе подивися, жебрак жебраком! Хіба ота красива панянка схоче з тобою поцілуватися? Та ніколи в світі! — вказала дівчина на пишно вбрану панянку, біля котрої стояв теж багато вбраний пан, і вони розглядали якісь прикраси на прилавку.

— А от і захоче! — затявся хлопець. — Давай закладемося! До часу зустрічі Нового року та панянка сама мене поцілує! А якщо ні, то...

О, закладатися, укладати парі та різні сумнівні договори Стрембіка любила, тому що завжди вигравала, бо була в неї така особливість. "Удалася в дядька", — хитала головою мати, коли дівчина вилазила із різних халеп зовсім без втрат. Ось і зараз відчувала вона, що і в парі цьому виграє, та ще й отримати може щось, а тому почала роздумувати.

— Ну, закладуся я з тобою, але ж нічого мені вигідного в цьому немає, — похитала вона головою. — Що запропонувати ти мені можеш?

— Ну, не знаю, — сказав молодик, трошки вже заспокоївшись і оцінювально розглядаючи й справді вродливу й багату панянку біля чоловіка. — Давай, якщо я виграю, то і ти мене поцілуєш? — глянув він на неї.

— Та навіщо ти мені такий здався, буцигар? Ти й моєї вимоги, напевно, не виконаєш.

— Ну і яка ж твоя вимога? — запитально глипнув хлопець.

— Якщо я виграю, а ти програєш, то прийдеш до нас додому і весь сніг біля хати розчистиш. Мати мені завдання таке дала, а тобі, я бачу, важко в світі ведеться, — глипнула вона на його подертий кожух. — То коли це зробиш, то я тебе... е-е-е... нагодую.

Хлопець розреготався і сказав:

— Згодний! По руках! — і простягнув їй свою широку долоню.

Стрембіка трошки повагалася, а потім вклала свою долоньку у його руку, і вони уклали парі.

— Тепер іди.

Знала вона ту панянку, що то Клайдіка з "Високих Овець" у столиці. Так називали будинки, які на зиму обгортали вовною гірських волохатих драконерів, тварин, схожих на драконів, але покритих густою шерстю. Будинки тоді схожі були на волохаті будівлі, і їх почали називати вівцями, тому що схожі були дуже на них. І знала також, що ця дівчина дуже гонорова, нікого до себе не підпускає і взагалі носа верне від таких, як Стрембіка, обзиває біднотою і хвойдою. Ото хай тепер і поцілується з цим жебраком, якщо у нього щось вийде.

Ледве Стрембіка вивільнила свою руку з його гарячої долоні, як хлопець стрепенувся, поправив свого латаного-перелатаного кожуха так, ніби то була королівська мантія, і, підморгнувши дівчині, рушив просто на ту бундючну Клайдіку, котра саме кривила носа над лотком із заморськими прянощами, вимагаючи чогось такого, чого й сама не знала.

Стрембіка ж, залишивши матір, що якраз повернулася з покупками, торгувати (та й не було кого обслуговувати, мороз порозганяв усіх, окрім найзатятіших), накинула на голову грубу вовняну хустку і подалася назирці, ховаючись за широкими спинами перекупок та за високими, вкритими інеєм стовпами, бо ж цікавість роздирала її так, що аж у п’ятах свербіло, хотілося побачити, як той обірванець облизня спіймає.

Але хлопець, дивне діло, підійшов до Клайдіки не як жебрак, що милостиню просить, а вклонився ґречно, з такою шляхетною поставою, що навіть старий пан, який супроводжував вередливу красуню, здивовано підняв брови, трохи ошелешений. І почав незнайомець щось говорити, спершу тихо, так що Стрембіка, як не наставляла вуха, нічого не чула, а потім голосніше, і голос його був приємним, ввічливим, аж лоєм лягав на душу та вуха. Компліменти почав сипати, зараза! Та які! Дуже-дуже гарні, аж Клайдіка, що спершу хотіла була фиркнути й відвернутися, раптом застигла, розкривши рота, і щоки її, зазвичай бліді від аристократичної пудри, зашарілися рум’янцем.