Глава 8

Нас привезли в лікарню. Поки ми їхали, Миколу привели до тями, але він був дуже слабким. Мене вибивала з світу думка, що я можу втратити свою опору. Мої очі, як я відчувала, вже були червоними та виснаженими від сліз. Я не могла тримати це в собі, мені було важко. Але зараз не потрібно здаватися, потрібно боротись за життя брата. Я вже подзвонила до Давида і сказала йому, що Миколі стало погано, а він просто кинув слухавку. Я його розумію, в підлітковому віці люди дуже близько сприймають все до серця, тому йому просто потрібно перечекати і заспокоїтися. Вже на місці, в брата взяли аналізи і поселили в палату, а я заповнювала всі документи. Прийшов лікар і вколов йому снодійне, щоб Микола заснув. Я не хотіла бентежити його, тому вийшла в коридор. До мене несподівано підбіг Давид. Цікаво звідки він тут взявся..?
-Як він?- запитав в мене він.
-Вже краще, його привели до тями, взяли аналізі і зараз він спить, а ти як сюди приї… Ти?- побачивши, я встала і підійшла до нього.
-Я не «ти», а Кай.- відповів він.
-Мені немає різниці. Навіщо ти сюди приїхав?- крикнула до нього я.
-Мене малий попросив його завезти.- вказав на Давида Кай.
-Я не малий це по-перше, а по-друге, Луно, я не мав чим приїхати. Таксі не їхало, ось і попросив Кая.- відповів брат.
-Добре, з тобою пізніше поговорю,- розвернулася знову до Кая- а ти, вже можеш їхати.
-Я нікуди не поїду.- відповів він і склав руки в замок.
-Поїдеш!
-Ні.
- Я більше не хочу тебе бачити. Через тебе у мене проблеми. Їдь звідси!- закричала я.
-Ні, Луно.
-Ти… Та ти вже задовбав мене- я почала його бити по грудях, плечах та руках. Він мов стіна стояв і навіть нічого мені не казав. Я почала плакати і старалася сильніше його бити. Але в один момент він зловив мої руки і обійняв мене. Декілька секунд я пручалася, але потім заспокоїлась і просто чекала поки він мене відпустить. Від цих хоч примусових обіймів мені стало легше, нерви ніби відновлювались, а я просто на мить розслабилась…
-Заспокоїлась?- запитав він не відпускаючи мене.
-Трохи…
-Що ще тобі потрібно, щоб заспокоїтись?- спокійно запитав.
- Можеш піти?- підняла на нього погляд і без граму злості попросила.
-Добре, але я потім тобі напишу. А якщо не відпишеш, я приїду і навіть якщо на колінах будеш просити- не поїду - я кивнула йому в знак згоди і він пішов.
Деякий час ми з Давидом сиділи в тишині, доки не прийшов лікар.
-Що з ним?- одразу встала і запитала я.
- У нього не сильне отруєння.
- А чим це могло бути зумовлене?- це вже запитав Давид
- Аналізи виявили в його організмі дурман. Його зараз вже немає, тому він не міг просто на вулиці його понюхати. Можливо хтось спеціально підсипав.- розповів нам лікар. Ми з Давидом переглянулись.
-Дуже дякуємо. Ми вирішимо це питання.- сказала я.
-А до нього можна?- запитав Давид.
-Звісно. Будуть якісь зміни, повідомите.
-Добре, дякуємо.- сказала я і ми зайшли до Миколи.
Він вже прокинувся. До його руки був підключений апарат, що вимірював серцебиття та крапельниця. Весь блідний, стривожений, але посміхався до нас. Я стояла на місці, а Давид швидким кроком направився до нього, та сів на крісло, що стояло біля ліжка Миколи:
-Ти як?- дуже акуратно запитав Давид.
-Вже краще, братику.- Микола взяв його за руку, а в мене по щоці відразу скотилася сльоза, яку я швидко витерла, щоб не засмучувати Миколу і Давида.
-Лікар сказав, що ти не міг отруїтися на вулиці, тобі хтось підсипав отруту в їжу. Де ти сьогодні був?- я почала підходити до ліжка Миколи.
-Зранку я приготував собі омлет, а після цього поїхав до нас додому, щоб поговорити з татом, а вони з пані Людою і Дашою снідали, от і мене запросили…- він весь час коли говорив, насуплював брови. Давид сів на крісло і взявся за голову.

-Я знаю, хто це зробив,- від подивися на нас – мама, в день коли ми пішли з дому, заносила Даші, якийсь пакетик. Коли я запитав, що в ньому, вони на мене накричали і зайшли в кімнату Дарини.

-Сніданок, доречі, Людмила готувала- сказав Микола.

-От зміюки!- вилаялась я- Ну нічого. Ми їх на чисту воду виведем.

Ми ще трішки поговорили на нейтральні теми і я пішла. Давид лишився з Миколою і попросив після того, як я вирішу всі справи, приїхати по нього.  Моє місце призначення - «Sports Universe». Мені потрібно розібратися з історією про «весілля». Коли я доїхала, мені перехотілось виходити з машини. Перед входом стояли журналісти і розпитували Кая. Я не я, якщо не втручусь. Тому одягнувши окуляри, я гордо вийшла з машини.

-Прошу, не забирайте мого хлопця. Він мені ще потрібний.- я взяла Кая під руку і розвернулась до входу, Хтось з них щось кричав, але я показала охороні щоб не впускали їх сюди.- На всі питання ми вже відповіли вчора, тому прошу не заважати відвідувачам займатися. Дякую.- і ми попрямували до ліфта.

-Нічого собі! Я думав, ти ще в лікарні.- сказав Кай, коли ми зайшли в середину.

-Брат опритомнів, йому вже краще. Тим паче, з ним Давид. Мені потрібно вирішити деякі питання з Остапом Ярославовичем.

-Зрозуміло. Дякую тобі.- сказав він, а я з питанням глянула на нього.

-За що?

- Ти врятувала мене від тих прилипал. Та ще й як…

- І як же?- запитала я з усмішкою і підійшла ближче до нього.

-Немов ангел чи фея, яка зійшла з небес щоб врятувати.- відповів він і також підійшов.

-Ого! Так ти романтик?

-Ти ще не пізнала моєї романтичної особи.- сказав він і обняв одною рукою за талію.

-А у мене буде така можливість?- запитала я закинувши свою руку йому на плече, а він в свою чергу наблизив своє лице до мене так, що його гаряче дихання обпікало мою шкіру. Потрібно негайно взяти себе в руки! Але це так…приємно..?

-Все може бути…-  двері ліфта відчинились і Кай в мить відсторонився від мене, давши дорогу.

Стоп! Ми з ним тільки що фліртували? І я навіть не почервоніла? Святі їжаки, ми так знатно фліртували і чуть не поцілувались. Я вийшла і швидким кроком прямувала до кабінету. Якось стало жарко. Чи це мені так здається? Я розстебнула своє пальто. Зупинилась перед дверима і посукала.