Пролог

Вже пройшло 15 років... Навіть не віриться. Моя мама загинула через автокатастрофу, коли мені було 4. Хоч я була маленька, але я ще досі пам'ятаю ці теплі обійми, ніжні очі, добрі слова, якими вона мене з братом заспокоювала, коли ми їхали на одному велосипеді і впали. Пам'ятаю, тоді ще всі коліна були в крові, але я не плакала, щоб при друзях брата бути сильною. Тоді мама сказала: «Ти завжди будеш сильною. Ніхто не зможе і не посміє тебе зламати...». Це були її останні слова...
Після смерті матері, батько дуже горював. Він ночами сидів на роботі, але не забував подзвонити і розповісти казку на ніч. Ми з Миколою розуміли що йому важче як нікому. Тому ми нормально сприйняли те, що через рік він знайшов жінку, в якої була дочка така, як я. Ми з братом пробували здружитись як з сестрою, так і з мачухою, але вони не хотіли цього. Тому, щоб не засмутити батька ми поводилися з ними чемно. Тоді коли мені виповнилось 5, я дізналася, що Людмила вагітна. Потім народився Давид. Так як Людмила робила з себе бізнесвумен, я з братом виховували Давида. Так як Колі було вже 8, а мені 5 ми прекрасно справлялись, бо брат міг включити плиту, щоб нагріти кашу, а я люляла Давидика і ми так жили. Зараз мені 19. Я стою на могилі рідненької матусі і мені не віриться що це вже 15-та річниця. Але життя має продовжуватись, і ми ніколи не маємо забувати тих кого з нами вже нема...

Привіт усім моїм читачам) Це моя перша робота, тому прошу не судити строго. Всі герої абсолютно вигадані, будь-які збіги в реальному житті - просто збіги)))

Приємного читання)