Глава 17

Кирило

— Кирило… Кір… Гей, ти чуєш взагалі? Ну ж бо…

Всі ці слова я чую ніби через плівку, і вже після того, як із моїх легень викинули пристойну кількість води.

— Ти чого волаєш, новенька?

Мій голос звучить якось надто хрипко й незвично для власного слуху. Хоча, може, це мені тільки здається після того, як я мало не потонув у басейні.

— Живий! — вигукує вона й кидається на мене з обіймами.

Її мокре тіло намертво прилипає до мого. На превеликий подив, воно гаряче й це тепло передається й мені.

— Гей, вистачить, — я обережно усуваю новеньку від себе, і її щоки одразу ж червоніють. Смішна така, збентежена. Мокре волосся падає їй на обличчя, лізе в очі, й Аня відразу його поправляє, збирає на один бік і вичавлює воду.

— Ти плавати не вмієш, чи що? — питає, дивлячись на мене.

— Нє-а…

Плавати мала Аня і, варто зауважити, вона непогано з цим справлялася. Це потім щось пішло не так.

— Ти зовсім? — вигукує. — Про таке біля басейну, взагалі-то, попереджати треба!

Вона злиться. Її погляд блискотить небезпечним блиском, що разом із почервонілими щоками та мокрим волоссям, яке обліпило один бік обличчя, створює небезпечний ефект. Мене обдає гарячим жаром, коли новенька замахується і її долоня з дзвоном опускається на мою щоку.

— Придуркуватий, — бурчить вона і вмить намагається підвестися, тільки ось я, попри слабкість, виявляюсь швидшим.

— Куди це?!

Перехоплюю її за руку і змушую повернутися в попередню позу. Новенька падає на коліна, її руки втикаються мені в груди, волосся вологою копицею хльоскає мене по обличчю.

— Я випадково, — вмить тараторить Аня. — Випадково. Вибач, чуєш?

Вона незграбно підіймається, але її руки все ще утримую я.

— Вибач, я… я не повинна була.

Я на автоматі випускаю її руку, коли вона її звільняє й тягне до мого обличчя. Гладить там, де лише хвилину тому шкіру обпекла своїм ударом. Торкається, пробігає м’якими подушечками пальців, через що в мене тремтіння по тілу пробігає й жар зосереджується там, де зовсім не повинен. Моя реакція на неї алогічна та недозволена. У грудях пече з нестерпною силою від її дотиків.

— Пробач… — знову повторює.

Тягне руку вище, до моєї вилиці, де все ще видно розсічену рану від невдалої сутички з батьком.

— Він часто… — вона замовкає, ніби не знає, чи варто ставити запитання. — Часто ось так… чіпає тебе?

Я рідко, читай ніколи, не ділюся своїми думками з будь-ким. З друзями, родичами, мамою. Я все тримаю в собі, тому що остання така відверта розмова з мамою довела її до нервового зриву. Ще одного. Їх стільки на моїй пам’яті було — не злічити.

Тепер, до речі, їй знову погано. Батько відвіз її до клініки, попередньо сказавши всім, що вона полетіла відпочивати на острови. Такі, знаєте, з чотирма м’якими стінами навколо. Ненавиджу батька за те, що він щоразу прирікає маму на страждання. Зараз залишається тільки сподіватися, що вона оговтається швидше, ніж минулого разу, хоча тут мені, відверто, добре.

Борис мене виховувати методами батька не намагається. Чи то боїться, що йому таке з рук не зійде, чи справді правильний. На новенькій он, жодного синця немає. Шкіра чиста, білосніжна, з краплями від басейну, які доріжками стікають вниз.

— Не твоя справа! — відповідаю у своїй звичайній манері.

— Ось же воно, — вона усміхається. — Біполярка.

— Що? — не розумію я відразу.

— Біполярка, — повторює Аня. — Підозрюю, ти на неї хворієш.

— Біполярний розлад, новенька, проявляється зовсім інакше. І повір мені, тобі не хотілося б зіткнутися з хворою людиною.

Вона хмуриться, я абсолютно серйозний. Через матір мені таких діагнозів надивитися довелося — ворогові не побажаєш.

Ви коли-небудь зустрічали милу молоду дівчину, яка цілком серйозно стверджує, що вона вазон і її призначення — рости й тягнутися до світла? Ні? А я зустрічав. І пацієнтів у гамівних сорочках теж бачив. А ще цілком здорових, на перший погляд, людей. І лише згодом виявляється, що їхнє єдине бажання — всадити в тебе ніж по саме руків’я. Я бачив багатьох. Батько — ні, а я — так. Тому злий на нього за те, що він відправляє туди матір. Їй там не місце, вона зовсім інша, не така, як вони. Їй потрібна допомога, але тим, що він замикає її в клініці, він не допомагає, навпаки — робить гірше.

— Пусти, — нагадує про себе новенька. — Коліна болять.

— Звикай. Поза корисна.

— Придурок, — бурчить вона.

Я не встигаю ухилитися і приготуватися перед тим, як її чоло влітає в мій ніс. Боляче, але не настільки, щоб я її відпустив.

— Це ти дарма.

Через якихось кілька секунд новенька лежить на спині, а я нависаю зверху. Щоб не отримати коліном у стратегічно важливі місця, розштовхую її ноги й розміщуюсь між ними. Руки її однією долонею стискаю над головою. Другою тримаю вагу тіла, щоб не сильно стикатися з новенькою, усе ж таки, у мене немає бажання прямого тілесного контакту. Раптом сказ, яким горить її погляд, передається. Аби не повітряно-краплинним, інакше я вже заражений.