Глава 16

— І тобі привіт, Кириле.

Я підводжуся сходами й, обійшовши Огнєва боком, йду до своєї кімнати. Зустріч не з приємних, тому я сподіваюся, що його скоріше відправлять додому. Мама сказала, що це на тиждень, а може, і менше, уже сім днів я якось потерплю.

— Новенька…

А може, і не потерплю.

Підтягнувши рюкзак на плече, повертаюсь до Огнєва. Він стоїть, притулившись до стіни. Хмуриться. На ньому біле поло та широкі сірі спортивні штани. Мимоволі чіпляюсь поглядом за його постать: широкі плечі та груди, масивні руки, вузькі стегна. Йому б у рекламі зніматися. Одягу там чи білизни, а він у смертельно небезпечних перегонах бере участь.

— Що? Вибачатися будеш?

— Було б за що — вибачився б.

— Ти мене образив.

— То була констатація факту.

— Пішов ти, Огнєв, — я смикаю ручку дверей і вже збираюсь увійти всередину, коли Кирило мене зупиняє.

— Почекай. Слухай…

— Надто багато фактів, Кириле. Боюся, я не така лояльна.

— Припини бачитися з Женею та Дімою.

Ось тепер я остаточно зупиняюся. Навіть обертаюся до Огнєва, хоча двері не зачиняю, а рукою тримаю ручку, щоб можна було втекти.

— Це навіть кумедно, — говорю я. — Ти, може, закохався?

Огнєв стискає щелепи до хрускоту і, відлипнувши від стіни, мовчки йде до своєї кімнати. Двері зачиняє, гучно ними гримнувши. Я навіть підстрибую від несподіванки й теж вирішую втекти до себе далі від гріха. І двері про всяк випадок зачиняю. Мало що Огнєву навернеться на думку.

Переодягнувшись і розклавши підручники, вирішую зробити вилазку на кухню. Мама з роботи ще не повернулася, тож обід доведеться готувати самостійно. Я, взагалі-то, вмію, але коли відчиняю холодильник, вирішую нашвидку зробити гарячі бутерброди та чай. У холодильнику ще є вчорашнє жарке та фаршировані перці, але я ні те, ні інше їсти не хочу.

Швидко нарізаю ковбасу та натираю сир, дістаю хліб. Отримані бутерброди розкладаю на тарілку й відправляю ту в мікрохвильову піч. Замість чаю роблю какао. Дістаю готовий обід і збираюся піти до себе, але мене зупиняє дратівливий голос Огнєва:

— А мені зробиш?

— Ти дорослий хлопчик, впораєшся…

Я швидко беру тарілку й какао і йду на вихід із кухні. Мені майже вдається пройти повз Огнєва й дійти до дверей, коли там матеріалізується Борис.

— Привіт, — вітається зі мною. — Смачного. Кирила пригостила?

Я зупиняюся, як укопана. Господи, будь ласка, нехай Огнєв скаже, що чудово впорається сам… ну, будь ласка.

— Я ось просив, але Аня мене не почула, мабуть.

— І справді, — одразу ж вклинююся я. — Вибач, не почула. Тримай, — я простягаю Огнєву свою тарілку з бутербродами. — Какао, чай?

— А компот є? — запитує з посмішкою.

— Не нахабній, — кажу так, щоб почув тільки він.

— Чай зроби, — кидає мені, забирає в мене тарілку й царствено прямує до столу.

Від такого нахабства я на кілька миттєвостей втрачаю мову. Пригадую, що за нами спостерігає Борис, і прямую до чайника, натискаю кнопку, дістаю чашку й питаю з фальшивою усмішкою на обличчі:

— Який чай?

— Гаразд, залишу вас. Я буду в кабінеті, якщо щось знадобиться. До речі… сьогодні чудова погода, ви б поплавали, поки тепло, а то спекотні осінні деньки, ви самі знаєте, швидко закінчуються.

— Дякую, дядьку Борю, — люб’язно промовляє Кирило.

От був би він таким завжди, я б ставилася до нього інакше, а так…

— Ну що там, новенька, чай скоро буде?

Ну ось, що я казала… біполярка в людини. Хвилину тому був люб’язним Кирюшею, а зараз ненависний Кір.

— Сам собі зробиш.

Я підходжу до нього, щоб відібрати тарілку з бутербродами, але він її не віддає. Тягне на себе й на мене дивиться з перевагою.

— Ти їх мені зробила.

— Я їх собі зробила! — заперечую. — Це ти, замість того, щоб відмовитися, вирішив їх присвоїти. Не соромно?

— Нє-а, — каже Кирило і швидко бере один бутерброд із тарілки й вгризається в нього зубами.

— Ах, ось як…

Я роблю те ж саме. Миттєво хапаю бутерброд і пхаю його в рот. Огнєв, звісно, намагався відібрати, але щойно я відкушую, припиняє спроби й хмуриться.

— Фу, новенька… жерти чужі бутерброди.

— Бачу, ви потоваришували, — ми з Огнєвим здригаємося, коли чуємо репліку Бориса.

— Так, дядьку Борисе, — першим знаходиться Кирило. — Ось, умовляю Аню поплавати сходити.

— А що вмовляти? — щиро дивується він. — Ідіть! Там так добре.

— Ходімо? — дошкуляє мені Кирило. — Пішли, і справді, коли ще буде нагода.

Під пильним поглядом Бориса я не можу відмовити Кирилові, тож погоджуюсь.